Де були, де не були раз лови єдні. Та на тоті лови і цісар був прийшов. Тоті, що тими ловами командирували, розставляли панів усіх, але ніхто не знав, що цісар був на ловах, бо він в інакшім шатті був – у єгерськім, як усі, не в цісарськім. І так ся дуже затемніло у лісі, що не міг цісар потрапити тою путтю за другими панами. Та й з єдним абшитованим вояком зостався, та й пішов іншою путтю. Та й ішли, ішли лісом, ішли, зайшли далеко у глупі ліси, і там ніч їх постигла. Але увиділи вони в єднім місці світло, то подумали, що то їх панове з ловів. Вони прийшли там – а то розбійники, дванадцять їх. І так уже виділи, що то нещастя, що не годні втекти, та й осталися там. Кажуть їм розбійники:
– Що ви тут глядаєте у нас?
Айбо видять розбійники, що у них пушки на плечах у обидвох.
– Та ми заблудили, чесні люди.
І так розбійники їм кажуть:
– Ви тут обидва голови положите.
– Та за що? Ми вам нич не винні.
– Та вшитко єдно, бо ви про нас скажете, та ми пропадемо. Ми би вас одпустили, але ви би сказали про нас, та нам би смерть була.
Увели їх до хижі обидвох, замкнули їх у хижі, і почали їм судити смерть. І думає собі той цісар – із англицького чи із пруського краю: „Не міг я жити, як тепер межи розбійниками вмирати?”
Але розбійники ся наїли, напили – жеби мали ліпшу міць, жеби не жалували чоловіка, жеби голови постинали. І каже їм той абшитований вояк:
– Чи знаєте ви по-мадярськи вино пити?
А вони кажуть:
– Ні.
– Но, то я вас научу, кедь не знаєте; буде вам хосен, аж доки будете жити.
Розказав накласти огонь, налити котел вина, аби кипіло тото вино, а їм розказав стати у карей – усім дванадцятьом розбійникам. Як ся вино розкипіло, то узяв у обі руки котлик і увійшов межи них, і говорить:
– Добре позирайте, як його вип’ю!
А вони очі повивалювали на нього, а за себе забули самі. А він раз ся так обернув – в около – і залляв розбійникам очі! Тоді попадали по землі усі дванадцять. Каже той вояк тому єгереві, що був цісар, жеби шаблю хапав і рубав голови розбійникам. Але як цісар не міг рубати, бо в страху був, той ухопив шаблю од цісаря – і поодтинав їм голови. Як до останнього уже стяв, цісар тоді бесідує:
– Дали-сьте їм, – говорить, – духу!
А він ся й не кивав! Ну, уже вшитко добре сповнилося; тепер дав Бог день, зібралися вони та йдуть геть отам путтю на державу. Як увійшли, то цісар собі домів прийшов, а вояк собі; лем цісар спитав того вояка, яке прізвище має. Той сказав.
А за єден місяць прийшло письмо од цісаря до того вояка, аби він ся поставив перед цісаря. Він ся запудив: що ще ся такого стало на нього, що ся не сподівав, – але пішов. Кедь прийшов перед цісаря, бесідує йому цісар:
– Чи спізнав би ти того пана, що-сь із ним на ловах був?
– Легко би-м спізнав, кедь би-м увидів!
А він говорить і не спізнає. Цісар пішов од нього геть і убрався у тото єгерське шаття, що тоді було. Тоді бесідує йому:
– Та я товариш тобі був, коли по-мадярськи ми з розбійниками вино пили!
Він ся тоді напудив, що дещо підло казав тоді, як у братстві вони були, – та перепросив смиренно, бо не знав, з ким говорив. Цісар йому подякував за життя, бо був би тоді пропав:
– За тото будеш жити коло мене навіки, що-сь мені дарував життя!
Та й ще днесь жиє, кедь не вмер.
