Був цар та мав сина. А син ся хотів женити: найняв двох малярів та послав у світ, аби змалювали, де яка красна дівка є, – бо не міг собі до пари прибрати красу. Єден маляр пішов до другого царя. А той цар мав таку принцесу, що вдень не ходила, лем уночі, бо дуже красна була. Той маляр увидів та умалював її, і приніс принцові образ той – аби видів, яка вона красна. А принц тоді йому каже:
– Малюй мене, та підеш її сватати за мене.
Пішов маляр сватати. Вона увиділа, який він, та одписала йому так: „Я б тобі не дала і топанки витирати, а не те що за ґазду бути!”
Привіз маляр письмо принцові. Принц прочитав, що не достойний і топанки їй витирати, а не те що за ґазду бути, – тоді купив собі бритви, узяв собі гроші, перстенів красних купив, пішов до того царя і просить собі службу. Цар його звідав, який ремесельник він. А він сказав, що цирульник – стригти знає, брити... І цар його прийняв на службу за цирульника. Увечері ішов він од царя, а тої принцеси служниця увиділа перстень у нього та й каже:
– Продай мені.
А він каже:
– Я не продам.
– Та й но як, – каже, – даси?
– Так дам.
І дав їй перстень. Увиділа принцеса у тої служниці перстень і каже:
– Хто тобі дав то?
Каже:
– Дав мені цирульник.
– А за що тобі дав?
– Ні за що.
Присягла, що так їй дав. Закликала увечері принцеса цирульника:
– Продай мені перстень.
А цирульник каже:
– Я не продам, бо я не купець.
Принцеса каже:
– Я тобі дам п’ять дукатів за перстень.
А цирульник узяв жменю дукатів та показав їй.
– Айно як даси? – каже принцеса.
– Так, як полюбиш мене.
І вони полюбилися. Як пішов її пресвітлий отець по всяких державах, вона цирульника закликала:
– Що буде, – каже, – з нами? Моя буде смерть і твоя! – каже цирульникові. – Найми віз, та їдьмо у твій край.
Найняли віз собі, сіли на віз і прийшли у його край. І увійшли в кав’ярню гоститися. А він тоді пішов та фурманові заплатив, аби йшов геть домів, а гроші у касу покалв у царську, що вона мала. Тоді вона каже:
– Іди лем, та увидь фурмана.
Він прийшов, каже:
– Не є його.
Каже принцеса:
– Що будемо робити? Там гроші були, а в мене не є грошей нич! А ми тут їли, пили; чим ми заплатимо?
Він каже:
– Тут такий звичай; хто їсть, п’є, а не платить, той буде сидіти в арешті.
Тоді трактирник каже:
– Платіть.
– Та ми не маємо чим.
– То будете в арешті сидіти за годину.
Тоді заперли царського сина і царську дівку в арешт. Там вона твердо плаче і руки ламає, що за нею пани шаліли-дуріли, а вона на то прийшла, що в арешті сидить!
Випустили їх, і вони йдуть пішки. Раз він на неї глипнув – а вона взута. Та й каже:
– Стягни топанки та боса йди, бо як ті порвеш, других не буде!
І пішли з міста. Твердо вона плаче, що боса. Аж там стоїть чоловік худобний з ослами.
Тоді той принц каже:
– Що ти, чоловіче, тут робиш?
– Та я таких буду везти, що не мають чим платити.
– Ну, то вези нас.
Принц сів на осла, і принцеса, і тоді поїхали. І прийшли в єдне місто. Тоді каже принц:
– Знаєш ти що?
А вона каже:
– Що?
– Заорендую я корчму тут, а ти будеш паленку продавати.
Вона каже:
– Буду.
Він заорендував корчму, і вона стала корчмарка. І він дарував вояків грішми, аби туди йшли пити. Йому парад, а вона паленку продає.
Прийшов він увечері та звідається, як ся веде, чи добре. А вона каже:
– Дуже добре, бо грошей маю доста вже.
А він другого дня дав воякам розказ, аби туди йшли, пили, та вилляли вшитко, лем аби її не чіпали. І вояки вилляли вшитко – вино, паленку.
Як він прийшов увечері, каже:
– Як тут є? Но, – каже, – тікаймо, бо я не платив нич, я лем так брав, на борг.
Тоді забралися, утікають увечері. Раз він позирає, а вона взута.
– Стягни топанки, – каже, та йди боса, бо порвеш, то других не буде!
Вийшли з міста, аж чоловік стоїть із фурою, та у фурі кінь та віл. Каже принц:
– Що ти, чоловіче, тут стоїш?
– Я, – каже, – такий, що буду такого везти, що не має чим платити.
Вони сіли на віз і везуться. Вона твердо руки ламає, плаче і каже:
– Боже мій, Боже! Удень-єм надвір не ходила, бо твердо мене пани любили, а тепер на коні та на волі ся везу.
Прийшли у друге місто. Каже він:
– Чи знаєш що? Чи будеш ти горшки продавати?
Вона каже:
– Буду.
І він накупив горшків багато, і справив шатро, і дарував городян грішми, аби в неї горшки купували. Тоді прийшов увечері й каже:
– Но, як є?
А вона каже:
– Йой, ще була би-х стілько продала!
– Та, – каже, – я ще більше накуплю завтра.
Він накупив два рази стілько ще, і дав розказ воякам, аби упрягли коні в канони і аби тій, що горшки продає, побили горшки. Вояки прийшли, побили горшки на череп’я. Йому парад стоїть, військо крокує, а вона горшки продає.
Прийшов він увечері, каже:
– Як?
Вона каже:
– Біда! Побили горшки на череп’я!
Тоді він каже:
– Тікаймо, бо я не платив за то нич, лем так-єм набрав, на борг. Як ми то не уплатимо, то будемо в арешті сидіти!
Тоді вони утекли. Айбо він найняв уже віз, коні добрі. Прийшли до воза, сіли, а вона каже:
– Боже мій, Боже, що я учинила? За єден перстень на біду зійшла!
Прийшли домів, де його отець був, цар.
І тоді він каже їй:
– Чи знаєш що? Чи будеш то чинити, що тут роблять? Тут будуть завтра пани ходити, та хто натре їм чоботи, дістане дуката.
Вона каже:
– Я буду натирати.
Купив він їй щітки, чорнило, поставив під мур і дав їй два стільці. Сам пішов, убрався у друге плаття, – і його отець із ним, – і прийшов, поклав ногу на стілець. А вона натирає йому чоботи – за те, що казала, що не хоче, аби він їй натирав топанки. Твердо плакала, коли натирала, і він дав дуката. А його отець прийшов, поклав ногу, вона ймила отцю натирати; айбо твердо сплакала – і його отець хопив її.
– Цить, дитино! Ти є цариця, а твій ґазда – цар. Ніколи не будеш уже натирати чоботи!
Тоді музики – турк! Узяли її на віз і увезли в царський дім, і там велика гостина була. І я був там та грав. Наносив-єм сім міхів води – а я мав чоботи з шарканцями – та як я грав, роздер міх і ота вода мене сюди принесла.
