Були в єдного чоловіка три сини. Та вже великі були, а нич не хотіли робити. Пішов той чоловік радитися до єдного пана, що чинити: сини не хочуть робити, а розказати не годен їм, бо вже хлопи.
– То так чиніть, що дайте кожному сокиру в руки та удуріть їх деяк у хащу.
Так він і учинив. Пішли в хащу. Раз єден син найшов ясиня й каже:
– Гей, які красні бирфи на віз!
Остався там та й робить бирфи. Йдуть далі другі два. Єден найшов явора і каже:
– Які красні дошки з сього були б на постелі, на столи!
І той остався робити. Уже лем єден син остався; ім’я йому було Данко. Іде Данко із своїм няньом, позирає по хащі; увидів єдну палицю з великим суком і каже отцю:
– Гей, няню, що за хліб!
– А що, сине?
– Глянь, аби ту палицю утяти, та в розбій!
– Ой, то, сине, недобре.
– Но, няню, – каже, – а де вам легший хліб треба? Піти в комору, набрати собі, що треба, вола украсти, гроші украсти, не робити нич, лем їсти та ходити!
– Та чи ти, сине, злодій? Но, кедь ти злодій, укради ти мені тепер дещо.
– Я, няню, вкраду. Двоє людей орють чотирма волами у бережку. Еге, няню, я ген того вола єдного вкраду.
– Як ти вкрадеш, кедь тоті воли орють?
І той Данко пішов у хащу та свище: „Віл вола з’їв!” Люди оте вчули, взялися говорити: що то за потя?
– Ніколи-сьме потя таке не чули! Ану, ходім позирати.
Пішли в хащу, воли лишили самі. А Данко все свище: „Віл вола з’їв!” Люди зайшли в хащу, а Данко оббіг, прийшов до волів, одітнув єдному волові хвіст та забив другому у писок; а того взяв, що хвіст йому одтяв.
Прийшли люди, позирають, айно не є четвертого вола.
– Йой-йой, де віл?
Увиділи, аж воно у вола два хвости! Б’ють того вола й кажуть:
– Чи видиш, яке Бог дав? І потя віщує, що віл вола з’їв!
А Данко повів того вола, зарізав та наклав огонь з отцем, та печуть м’ясо. Каже Данко отцю:
– Ви, няню, не будете із сього вола їсти.
– А чому, сине? Та аж би-м утікав, та хоч раз би-м із нього покуштував.
– Но, йдіть, няню, по воду.
Узяв отець горня, пішов по воду, а Данко випустив кишки з вола, та узяв палицю: дуже б’є кишки палицею та каже:
– Йой-йой, не я крав, няньо крав!
А отець то учув, думав собі, що Данка б’ють: шапку в руки – й тікай домів. Данко напік м’яса, набрав у міх та приніс домів. Прийде домів, а отець сидить на печі.
І каже йому отець:
– Ой, били тебе, били!
– Гей, – каже, – не мене били, а я бив.
– Айно гадаєш, що я не чув, коли-сь казав: „Не я крав, няньо крав!”
І тоді Данко висипав м’ясо з міха. Старий лем ся зачудував.
Пішов до пана старий – казати, як його сини радують його.
– Два мене, – каже, – радують, а третій, Данко, мене до нещастя приведе, бо то великий злодій.
– Но, йди його приклич сюди!
Прийшов Данко до пана. Каже йому пан:
– Чи ти, Данку, злодій?
– Я, пане, злодій.
– Но, кедь ти злодій, укради ти од мене коня з маштальні. Коня буде шість хлопців сокотити; кедь не украдеш, дам тебе забити.
– Я, пане, украду.
– Но, укради.
А Данко як був у хижі, з паном говорив, та й тоді панову шапку украв, та пішов. Пан наладив вартових: єден на порозі сидить, другий на коні, третій за хвіст держить, а єден за вуздечку. А Данко, як звечоріло, узяв на себе панову шапку, босий, лем у білім платтю, прийшов там до вартових і каже:
– Но, небожата, тепер з вечора полягайте та спіть, а я буду доти коня сокотити, аби-сте на зорі не поснули.
Вартові думали, що то пан, полягали та заснули, а Данко узяв коня. Того, що на коні сидів, поклав на терлицю; тому, що за хвіст держав, вуздчеку урізав; коня взяв та пішов.
Прийшов рано пан і каже:
– Но, чи тут кінь?
– Ой, паночку, ми не спали, як ви були тут уночі.
– Та коли я був тут?
– Та як-єсте казали, аби ми спали, а ви будете коня сокотити.
Пан каже:
– Та вже знаю, що коня не є!
А той, що на терлиці сидить, каже:
– Та я на коні сиджу, пане!
– Ану, веди його надвір.
Той почав гнати коня – і з терлиці упав.
– Но, видите, як ви коня сокотили! Данко украв коня!
Прикликав рано пан Данка.
– Чи ти, Данку, украв?
– Як би-м я не вкрав, кедь я злодій!
– Но, зачекай. Завтра буде сорок волів орати на полі, то вкради тоті сорок волів, бо кедь не вкрадеш, погинеш.
– Я, пане, украду.
Другий день пішли воли орати, а Данко пішов у село та купує гуси, качки, індики, кури – накупував міх повний. А там була ріка, де воли орали. Данко зібрав тоту птицю, що купив, пішов до води, сів собі під корча та сидить. Айбо єден погонич пішов воду пити на ріку. А Данко пустив тоту птицю з міха, що накупував, у воду.
І той погонич почав гойкати до других:
– Ходіть, – каже, – сюди! Ану, наловимо якої птиці файної пану, він дасть нам добрий альдомаш!
Полишили ті плуги, плавають по воді, ловлять тоту птицю. А Данко тим часом пішов, воли вигнав з борозди – та домів. Прийшли погоничі з води, айно волів не є.
– Чи видите? – каже один. – Тепер нам дасть пан альдомаш!
Закликав пан Данка:
– Чи ти, Данку, украв воли?
– Як би ні, кедь я злодій!
– Но, чекай, укради ти од мене панію мою: кедь не вкрадеш, погинеш.
– Я, пане, украду.
Пан увечері панію пустив надвір. А Данко наладився на ґанку босий, у пановій шапці. Як панія вийшла надвір, Данко каже:
– А сідай мені на плечі, бо, може, той злодюга тебе ухопить!
Ухопив її Данко на плечі і поніс домів. Другого дня поніс її у пекло та продав чортам.
Звідається пан Данка:
– А де панія?
Той каже:
– Я продав її.
– Йой, – каже пан, – нащо ти тото чинив?
– Айно що? Я би був погинув, кедь би був-єм не вкрав.
Взяв пан просити Данка, аби йому панію якось назад привів.
– Та, – каже той, – добре. Купіть єдну кобилу – таку суху, аби їй на клубах клебаня стояла, – та й п’ять кіз купіть, та й качок, курей, гусей, індиків, і не дайте їм нич за три дні їсти.
Пан накупував ушитко. Четвертого дня прийшов Данко до пана та взяв кобилу, та й п’ять кіз, а кури, качки, гуси, індики лишив пану й каже:
– Я йду навперед у пекло, а ви за мною, пане, у півтори години аби-сте йшли з курми, качками, гусьми, індиками.
Данко пішов у пекло, прив’язав кобилу, забив драбину, а на ту драбину нав’язав сіна вгорі, а сам б’є палі та нитками снує – монастир будує. Раз прийшов чорт:
– А що ти тут робиш?
– Чи не видиш, що? Монастир будую.
– Йой, того нам тут не треба!
– Дарма будеш казати, що тут того не треба. Чуєш, там уже процесії йдуть! – А то пан ішов з птицею тою. – Доти має бути монастир готовий, доки процесія прийде.
– Хоч що тобі дамо, лем того не чини тут!
– То дайте мені панію, що-м вам продав, то не буду будувати.
І так чорти привели панію скоро і дали Данькові, і Данько облишив будувати монастир. А панію передав панові.
