Був єден принц та хотів ся женити. Та розказав коні впрягти у віз, та пішов у світ – чи не найде де красну дівку та за жону візьме. Іде, аж три дівки беруть коноплі. Єдна дівка каже:
– Кедь би мене той принц узяв, я би йому вдягла вшитко військо, що має, з єдного коноплі стебла.
Друга каже:
– Кедь би мене взяв, я би йому з пшеничного зернятка вшитко військо накормила.
А третя каже:
– Кедь би мене взяв, я би йому вродила двоє дітей нараз: єден був би хлопчище, друга була би дівка, а сріберне волосся би на голові було. А не ходили би до школи, а письмо би знали.
Він і узяв тоту дівку за жону собі. І привів домів, і весілля було. Аж настала війна – він пішов на війну, а лишив коло неї бабу-повитуху. І так казав отцю своєму:
– Няню, як моя жона діти вродить, та аби-сьте мені послали письмо, яку радість удома маю.
Як вона діти вродила, баба діти сховала, а підкинула двоє щенят. І каже цареві старому:
– Царю пресвітлий, недобре! Ваша невістка уродила щенята.
А дітей завила у рядно та кинула у воду.
Цар старий написав синові, що його жона уродила щенята. А він одписав отцю: „Няню мій, учиніть із неї сміх!” І старий цар дав її обкидати гноєм до шиї.
А тоді діти йшли долі водою, і єден старий чоловік найшов їх. Тому чоловіку було ім’я Адам, а його жоні – Єва. А той чоловік і жона по сто років мали і не мали дітей своїх. Забрав їх до себе і годував, а діти росли за день стілько, як другі за рік. Як імили ходити, говорити, імили письмо читати всяке. А дівка мала вісім днів, та вже помивала тарелі. Розбила таріль єдну, а баба каже:
– Гей, дівко моя, ти-сь мені шкоду зробила: вода тебе несла, піна тебе сперла, шкоду-сь мені вчинила!
А тої дівки брат услухав то та каже:
– Чи ви моя мама?
Вона каже:
– Я.
Каже старому:
– Чи ви мій няньо?
Каже:
– Я.
– Айбо ви не мій няньо, – каже. – Кедь ви мій няньо, то чи ви знаєте свого діда-прадіда комору? Но, ходіть, я вам покажу.
Прийшов до єдної гори, поклав руку, і гора ся розступила.
– Но, – каже, – няню, тут маєте свого прадіда ґаздівство; та здорові будьте, бо я йду геть, лем дайте мені єдного коня.
Дав йому єдного коня, і він собі сів із своєю сестрою на коня і пішов геть у світ. Раз так на єдне поле велике прийшли, і сестра каже йому:
– Брате Адаме! Кедь би ми тут були, аби ми собі справили тут яку колибу.
Адам каже:
– Но, сестро, я справлю хижу.
І узяв книжку з-під плеча – із тою книжкою ся уродив – і обернувся на п’яті, помолився Богу, і на п’ять поверхів замок ся явив. Там вони й жили. Адам ходив усе в хащі на полювання. Аж прийшла єдна баба до того замку й каже:
– Укажися мені, дівко!
І дівка ся указала. А баба каже:
– Добре, дівко, красна єси, айбо є у Чорногорі ще така, як ти; кедь би ту дівку твій брат за жону взяв, то би була пара!
Прийшов Адам уночі домів, а сестра плаче.
– Що ти, сестро, плачеш?
– Я, брате, плачу, бо тут є така дівка, як я; та кедь би ти її собі за жону взяв!
– Та чи хотіла би ти, сестро, того?
– Дуже би хотіла!
– Та де то, сестро, є?
– У Чорногорі.
Зібрався він на другий день, іде. Прийшов до єдної баби:
– Дай Боже!
– Дай Боже, царський сине! Я, – каже, – знаю, де ви йдете; я вам дам коня, лем мій кінь такий, що замість вівса огонь їсть.
І він дав йому віко грані.
– Той кінь понесе вас там, де тота принцеса є. Там тебе будуть кликати на гостину, аби-сь не йшов там, лем так кажи: „Кедь мене любите, то винесіть мені погар вина”.
Він там прийшов, кличуть його на гостину, а він дякує, каже:
– Кедь мене любите, винесіть мені погар вина.
Ота принцеса налила погар вина і винесла йому. Він схопив принцесу за руку – і на коня, і втік із принцесою. Прийшов до тої баби і коня лишив. І прийшов домів, і посадив їх обі в’єдно, сестру і жону, і почав плакати. І каже йому тота його жона:
– Що ти, Адаме, плачеш?
– Як би я не плакав, кедь ви собі єднакі, обі сріберноволосі; не знаю, котра моя жона, котра сестра!
Його жона каже:
– Цить, Адаме! Коли твоя сестра візьме плаття біле, я візьму чорне. Як вона візьме червоне, я візьму зелене; то по платтю спізнаєш.
Пішов Адам на другий день полювати, найшов його цар – його отець, айбо не спізнав. Страшно цар ся задумав, що такого чоловіка красного ніколи не видів. Каже йому:
– Пан лісник най прийдуть до мене на обід.
І подали собі руки, і вклонилися єден до другого. Прийшов Адам домів і каже:
– Жоно! Якийсь шваб найшов мене у хащі та кликав мене на обід, а я не хотів іти. А так на мене позирав, ніби хотів мене з’їсти, позираючи.
А вона йому каже:
– Ґаздо Адаме, як ще тебе найде, буде тебе кликати на обід, а ти його клич до нас на обід, а ми підемо до нього на полудня.
Пішов рано Адам у хащу, найшов його оп’ять отець. Позирає на нього, так каже:
– Пане лісник, ходіть до мене на обід.
Адам каже:
– Ходіть до мене на обід, а я до вас на полудня піду.
Прийшов той цар до свого сина на обід. Як пообідали, тоді цар пішов домів. Уклонився до них та каже:
– До мене на полудня прийдіть.
Айбо той цар, як вийшов із війни, то дав собі із гною взяти свою жону, а коло церкви в мур замурувати. А вона ще жила. І розказав той цар, аби на його жону плювати: хто йде, має там плюнути. І розказав цар лісникові: як буде йти, аби плював на неї, бо буде караний. Ідуть вони, а Адамова жона каже:
– Адаме, аби ти не плював на тоту жону, бо будеш гріх мати; лем обірви з неї гриби, що наросли на ній, а я її повтираю, а сестра твоя поцілує її.
І прийшли, і Адам гриби обірвав, Адамова жона повтирала, а Адамова сестра обцілувала. Прийшли до царя на полудня, і там гостяться. Цар не знає, що то його діти там. Як їли-пили, тоді каже Адамова жона:
– Ну, кажім казку.
Зачав Адам казати казку, доказав. Тоді каже Адамова жона:
– Кажіть ви, царю пресвітлий, казку.
Доказав і цар. Тоді Адамова жона почала казати казку:
– Но, я буду, царю пресвітлий, казати тепер казку: слухайте мене. Був єден цар, а той цар мав принца; а той принц хотів ся женити та пішов у світ на возі: де найде красну дівку, там її візьме. Іде той принц, а три дівки беруть коноплі. Єдна каже дівка: «Кедь би мене той принц узяв, я би йому з єдної коноплі сотку війська удягла». Друга каже: «Кедь би мене взяв, я би йому із єдного зерна вшитко військо накормила». А третя каже: «Кедь би мене взяв, я би йому двоє дітей уродила, і були би срібноволосі». І він тоту взяв. Настала війна, він пішов на війну; привів до неї бабу-повитуху і сказав: «Няню, чим моя жона уродить, пошліть мені письмо, яку радість маю». Прийшов той час діти родити, баба завела у таке місце темне царицю, і вона вродила там двоє дітей, дівку та хлопця. Айбо баба дітей спрятала, а підверла під неї щенята; а цареві повіла старому: «Царю, недобре: ваша невістка уродила щенята!» Цар тоді пописав письмо на війну принцові, що жона йому вродила щенята. Він одписав: «Треба з нею смерть зробити чи сміх – що хочете». Старий цар дав її метати гноєм до шиї. Айбо, – каже, – як ви прийшли домів, то-сьте вийняли нашу маму з гною – бо то наша мама, – та-сьте замурували в мур, та ще-сьте дали сміх над нею чинити, аби на неї плювали. Та як ви Бога не боялися то вчинити? Які красні, – каже, – діти маєте: то ваш син, то ваша донька, а я ваша невістка. Но, тепер, няню, ходімо до мами!
Прийшли до того каменя, вона положила руку на камінь, камінь ся розлупив надвоє, і вона вийшла така красна, ще красніша, як була. Та тоді обцілувалися і гостину вчинили.
А я там зайшов та помалу носив воду в міхах. І грав я там. А мав я чоботи з шарканцями; а тут є такий чоловік старий, то просив мене: «Дай мені що їсти». А я його вдарив у голову, а голова йому облізла до кістки, ще й не видить, бо приснула йому кістка з м’яса в око.
