Були три сини у єдного чоловіка, та лягли спати собі кожний окремо. Рано встали, і почав отець звідати старшого:
– Що тобі ся, сину, снило?
Каже старший:
– Мені ся снило: під нашою хижею виросло дерево, і були би із нього гуслі.
Каже отець:
– Може бути.
Звідує другого:
– Що тобі, сину, ся снило?
Каже другий:
– Мені ся снило, що у нашім саду виросли два дерева, та були би на яку потребу.
Каже отець:
– Може бути.
Звідує третього:
– Но, кажи, сину, що тобі ся снило?
А той не хоче казати. Було йому сім років. Імив його отець, б’є. Аж тут цар їде возом. Каже слузі цар:
– Іди звідуй чоловіка: за що б’є хлопчища?
Каже чоловік:
– Не хоче казати, що йому ся снило!
Цар узяв хлопця на віз і забрав до себе. І дав йому хижку. А була у царя дівка, і вони дуже ся із хлопчищем полюбили. Почав цар звідати, як було хлопчищеві сімнадцять років:
– Но, тепер кажи ти мени, що тобі ся снило?
Каже леґінь:
– Я не буду вам казати.
– Не хочеш мені казати, то дам тебе загубити!
Не хоче леґінь казати. А цар тоді заставив великий колодязь копати. Як колодязь викопав, дав його мурувати. Мурники колодязь мурують, а царська дівка почала казати:
– Муруйте мені попід землю хід із того колодязя до моєї хижі, аби няньо не знав; що хочете, то вам за те дам.
І цар тоді викликав того хлопчища і в той колодязь пустив. Та дав йому свічку, столик і стілець, та погар вина, та єден калач. А хлопчище то з’їв і пішов попід землю назад до хижі.
Був єден другий цар, поганин, а мав дванадцять голів. І поганин послав до того царя, що мав того хлопчища, три качалки – єднакі на обох кінцях, аби цар ударив печать, котрий товщий кінець. Та цар не знав і дуже ся зажурив. А дівка вийшла до царя, каже:
– Що ви такі сумні?
Каже цар:
– Послав поганин три качалки, аби ударити на них печать – котрий кінець товщий, а як не ударю, то мене загубить.
Прийшла дівка, каже хлопчищеві:
– Няньо дуже сумний...
Каже хлопчище:
– Іди, кажи, що тобі снилося – най понесе отець качалки на воду, котра стоїть, і там увидить: котрий кінець буде падати додолу, то буде товщий кінець, і най він б’є на той кінець печать.
І послав цар качалки до того поганина, що мав дванадцять голів. Тоді поганин послав уп’ять до царя троє лошат – аби ударив на ті лошата печать, котрому кілько років.
Прийшла дівка царська від того хлопчища і каже вітцю:
– Няньку, що ви такі сумні?
Каже цар:
– Дитино, сумний-єм, бо послав поганин три єднакі лошаки, аби я ударив печать, котрому кілько років.
Прийшла дівка від вітця до хлопчища. Каже хлопчище дівці:
– Що ти така сумна?
– Що би-х я не сумна? Няньові послав поганин три лошаки, аби няньо ударив печать, котрому кілько років.
Каже хлопчище:
– Іди та кажи сяк, що тобі снилося: няню, усипте серед саду в єден ворох вівса, в єден пшениці, а в єден полови; та котрий лошак буде бігти до полови, тому буде єден рік, а котрий – до пшениці, тому буде два роки, а котрий – до вівса, тому буде три роки. Най б’є печать і жене до того царя-поганина.
Тоді кинув поганин до того царя, що в нього той хлопчище, єдну кулю олова, що має тридцять маж. І впала та куля серед двора. Тоді цар-поганин послав письмо: „Коли ту кулю не кинеш мені, тоді тебе загублю”.
Дуже ся цар упудив. Журиться велико. Зайшла до нього донька і каже:
– Що ви такі сумні?
– Послав поганин кулю, а ту кулю я мушу кинути назад завтра на полуднє!
Пішла його донька до хижі дуже сумна.
Каже хлопчище:
– Що ти така сумна?
– Кинув цар-поганин кулю у тридцять маж, а ту кулю мусимо йому кинути завтра на полуднє!
– Іди кажи своєму вітцю, що її кине той, що сім років закопаний у землю. Та най отець упряже ті коні, що не возили ніколи нікого, і такий най їх жене візник, що ніколи коней не гнав. Та як буде він розкопувати той колодязь, най ісправить великий ланцюг і відро.
Дівка пішла і каже своєму вітцю:
– Няню, мені ся снило, аби-сте викопали із землі того хлопчища, що сім років тому закопали у землю, та й аби ті коні його везли, що ніколи нікого не возили, та й такий-то візник аби гнав ті коні.
А цар, її отець, каже:
– Того хлопчища у землі не є, бо вже він давно згнив!
Бо цар не знає, що хлопчище пішов попід землю до тієї дівки. А хлопчище каже їй, що то їй ся снить.
Но, цар послухав свою дівку. Гадає собі цар: „Коні мої не возили нікого, лише мене, а коні гнати мушу я!” І пішли копати ту землю, що на тім колодязі була. Як почали копати, то хлопчище кріь мур попід землю пішов. Узяв собі од дівки стілець, і погар вина, і свічку, і єден калач, та сів собі в колодязі, та сидить так, як сів тоді, коли його цар закопав. І як землю розкопали, позирає цар – а хлопчище сидить, – та й каже:
– Сякого ніколи-м не видів!
І пустили за ним відро, і утягли його; він виліз на віз, і жене коні сам цар. Зайшов той леґінь до хижі і каже цареві:
– Не журіться нич!
Айбо цар журиться, бо йде дванадцята година. Багато ся зійшло війська – позирати, як буде той хлопчище метати тою кулею. Той хлопчище викликав царя, що його вийняв з колодязя, аби позирав, як він буде метати тою кулею. А той поганин, котрий загнав ту кулю, сів на обід. Хлопчище плюнув на руку, метнув – куля прилетіла і впала на того поганина стіл. Тоді послав поганин письмо до того царя, аби той витязь прийшов до нього на війну. А той хлопчище вибрав собі ще двох хлопців, і пішли до того поганина, що мав дванадцять голів. Та каже хлопчище:
– Я прийду до царя-поганина та буду подавати йому руку; то аби-сте і ви подавали, – він і не буде знати, котрий з нас витязь. Далі буде давати мені погар вина; аби-сте й ви двоє брали.
І прийшли; подає поганин руку, а вони всі троє нараз подають.Дав погар вина – а вони всі троє беруть. Каже поганин:
– Солодкий витязю, не знаю, котрий ти єсь!
Тоді дав поганин своїй матері два віка грані, аби з’їла, – бо вона знала, котрий витязь. Мати поганинова каже:
– Сину, запри увечері їх у пивницю. А вранці котрий прийде без клебані, той буде витязь.
Уночі пішла та баба і взяла з того витязя клебаню. Вони рано встали, витязь імився за голову – а клебані не є. І пішли вони до царя-поганина. Каже поганин:
– Солодкий витязю, тепер ходімо на війну!
І точать собі шаблі. Витязь каже:
– Царю, попозирай іще на сей світ, бо не знаєш, як буде!
Цар позирає, а витязь вийняв шаблю і одтяв дванадцяту голову, а за тою всі поодтинав. Коли клав свою шаблю біля себе, то одтяв собі трохи пальця. Прийшов домів, а цар – той, що його витяг із землі, – ізтяг свій перстень і натяг на нього, і хустину зняв свою з шиї і зав’язав йому пальця. І каже той хлопчище:
– Царю пресвітлий, се мені тоді ся снило, коли мене няньо бив, а ви мене взяли на віз, – що ви свій перстень на мою руку дасте, і свою хустину здіймете із шиї і зав’яжете мені палець.
І побрався з царською донькою. І жили, заки в них ся не порвали жили. А я сів на весло, та сюди мене принесло.
