Сміються ґазди з бідного чоловіка, а не знають, що буде з бідного чоловіка.
Був єден бідний Іван. А було в нього много дітей. Настала бідна година. Був у нього єден горець вівса. І пішли вони з жоною в єдну копаню овес сіяти.
Каже жона:
– Чоловіче, не сіймо овес, а змелімо: най діти посьорбають чиру, коли такий бідний час.
Каже Іван:
– Не говори – не знаєш, що з того Бог дасть!
Вона пішла домів. Почав Іван сіяти, а вітер такий завіяв, що вшиткий овес забрав. Прийшов Іван домів і став жоні казати:
– Жоно, вітер завіяв овес од мене!
А жона каже:
– Казала я тобі: ізмелімо, й діти перебудуть єден день!
А Іван каже:
– Цить, жоно! Я іду до вітра і буду з ним судитися.
Узявся Іван і пішов. Іде два роки, не може вітра найти. І вийшов на єдну полонину, а там корчмар дуже багатий. Каже корчмар:
– Іване, а де ти йдеш?
– Іду з вітром судитися.
А корчмар каже:
– Дурний русине, а де ти вітра найдеш? Можеш тут сеї ночі спати.
І Іван переспав. Рано встав і почав іти, а корчмар каже:
– Іване, як будеш відти йти, повертай до мене.
Іван пішов – і стрів єдну дівку пелехату. І каже дівка:
– Де йдеш, чоловіче?
– Іду з вітром судитися.
– А за що? – каже дівка.
– Узяв од мене міру вівса.
А дівка каже:
– Не найдеш вітра, бо вітер далеко: вітер – мій брат. Іди вище, на ген оту гору, а в тій горі є єден камінь. Та йди і молись, та доти молись, доки камінь не отвориться.
Іде Іван, молиться, і прийшов до того каменя. А камінь не отворяється. Гадає собі Іван: „Не буде з того нічого, що мені дівка казала!” А далі собі пригадав: „Буду молитися!” Та й молиться. Аж тут камінь отворився, а в тім камені вітер сидить. І каже вітер:
– Чого-сь прийшов, Іване?
А Іван каже:
– Чи ти не знаєш, що-сь од мене взяв?
А вітер каже:
– Я не знаю.
– Узяв-єсь од мене овес, то оддай мені!
А вітер каже:
– На сей столик, та будеш мене споминати. Коли схочеш їсти, кажи: „Столику, тепер мені дай їсти дорогу страву!”
А Іван каже:
– Не хочу нічого! Віддай мені мій овес.
А вітер каже:
– Бери собі, Іване, столик і матимеш із чого жити!
Іван столик узяв і йде собі геть. Прийшов до корчми і повернув до корчмаря. А корчмар каже:
– Іване, чи добре сходив?
– Добре. Дав мені вітер столик і казав, що буде мені на моє життя, бо сей столик, коли йому буду казати: „Столику, аби було мені тутки, що хочу їсти”, – і буде.
А корчмар каже:
– Ану кажи, Іване!
А Іван як сказав, так сталося. І корчмар каже:
– Іване, спи тут!
І дав йому погар паленки дуже доброї. Іван уснув. А корчмар узяв собі той Іванів столик, а йому вночі справив другий. Устав Іван, узяв столик, несе. Приніс домів, позирає, а діти лежать на землі із голоду. Каже жона:
– Казала я тобі: не ходи нікуди, а ти взявся та за вітром ходиш!
Каже Іван:
– Цить, жоно! Ану, що мені вітер дав? Столику, їсти мені тутки най буде!
Позирає Іван, а їсти не є. Став, кинув столик в огонь, узяв на себе мішок, пішов назад судитися з вітром. А жінка дуже плаче. Каже:
– Чоловіче, не ходи нікуди, а йдімо заробити на міру муки, бо діти умруть з голоду!
А Іван дуже вітра лає. І пішов. Іде, прийшов назад до того корчмаря. Каже корчмар:
– Дай Боже, Іване, здоровля! Як ся маєш?
Каже Іван:
– Добре. Видиш, як ладно ся маю, коли нічого в мішку не несу.
Каже корчмар:
– Спи тут. – Дав йому паленки і звідається: – Де йдеш?
– Іду з вітром судитися.
Каже корчмар:
– Повертай до мене, як будеш відти йти.
Прийшов Іван до вітра і каже:
– Віддай мені мій овес!
А вітер і каже йому:
– Я не віяв лише на твій овес, а я вію на вшиткий світ! На тобі сю козу, що буде грішми кидати. Та на оцей прут і бий її у хребет. Настав шапку, і буде шапка повна грошей.
Пішов Іван домів. Прийшов до корчми. Каже корчмар:
– Іване, як-єсь ходив?
– Добре.
– Що тобі дав вітер?
– Дав мені сю козу, та буде ся коза грішми кидати.
А корчмар не вірить. Каже:
– А де ти, дурний Іване, те чув, аби коза грішми кидала?
Ну, Іван узяв прут, каже:
– Корчмарю, держи шапку!
Ударив козу в хребет і каже:
– Козо, кидай грішми!
І повна шапка грошей. Корчмар тоді каже:
– Спи тут, Іване.
Іван каже:
– Най буде так.
Корчмар узяв собі ту козу, а Іванові дав другу. Устав Іван рано, взяв козу на плечі і несе. Приніс домів – діти з голоду попухли, а жона каже:
– Чоловіче, неходи дарма по світу!
Іван каже жоні:
– Іди, жоно, держи полотно, а я буду козу бити, і буде у нас доста грошей.
Узяв козу, б’є, а грошей не є, бо корчмар козу обміняв! Іван тоді козу зарізав і каже жоні:
– Піду ще до вітра.
А люди, ґазди, сміються. Кажуть:
– Не має роботи, ледащо, та ходить дарма!
Пішов назад до вітра. І прийшов до того корчмаря. Каже корчмар:
– Іване, чи добре ти ходиш?
– Та ти не видиш, як я ходжу одітий?
– Та де йдеш?
– Іду до вітра.
Каже корчмар:
– Дурний Іване, не ходи.
– Іще раз піду! Та не буду нічого від нього брати. Най мені віддасть мій овес.
А корчмар каже:
– Як будеш відти йти, поверни до мене!
Іван устав рано й пішов. Прийшов до вітра. Іще Іван не дійшов, а вітер вихопився з палицею та почав Івана бити. Каже:
– Нащо ти, Іване, повертаєш до корчмаря? Чого-сь прийшов?
Каже Іван:
– Віддай мені мій овес.
Каже вітер:
– Не дам. На оцю палицю: що їй скажеш, те буде ся палиця чинити.
Іван од вітра пішов. Прийшов до корчмаря, а палиця вже завісилась на клинок та махає собою на стіні. Каже Іван:
– Корчмарю, віддай мені столик.
А корчмар каже:
– Який столик?
– Той, що од мене узяв.
Корчмар не дає. Каже Іван:
– Палице, бий корчмаря!
Палиця почала дуже корчмаря бити. Корчмар реве:
– Ай, Іване, бери собі столик!
Іван каже:
– Буде, палице!
І узяв собі столик. Каже Іван:
– Іще мені віддай ту козу, що у мене взяв; що тобі грішми кидала!
А корчмар не дає. Каже Іван:
– Палице, бий, аби йому борода одпала!
Палиця б’є, а корчмар реве. Каже корчмар:
– Бери собі, Іване, козу!
Іван козу узяв, а палиця б’є. Каже корчмар:
– Що тобі треба?
Каже Іван:
– Віддай мені гроші, що тобі коза дотепер кидала!
І стала палиця бити… Видався Іван, іде. Прийшов домів: дуже діти попухли з голоду, та й жона опухла. Прийшов Іван до столика, потрусив столом, каже:
– Столику, аби мені тут було їсти!
І так сталося. І діти їли. І тоді каже Іван:
– Моліться Богу!
І діти стали навколішки і моляться дуже. Каже Іван:
– Слава тобі, Боже, що ти нас наситив!
Грошей доста у Івана, їсти є, робити не треба нічого. Айбо ті ґазди, що казали, що Іван ледащо, почали казати:
– Іван десь ходив і украв гроші, що є в нього!
А староста каже:
– Я чув, що в Івана є така коза, що грішми кидає.
Пишуть міністрам, аби вийшли судити Івана. Вийшли пани, кажуть:
– Іване, ми чули, що у тебе така коза, що грішми кидає.
Іван каже:
– Ідіть на город межи кози. Кедь то правда, то беріть її собі.
Позирають – не є кози. А та коза, що йому дав вітер, лежить собі на печі. Прийшли пани судити Івана. В’яжуть гайдуки Івана, а Іван каже:
– Палице, бий!
Палиця б’є панів. Доти Іван з панами судився, що сам цар почув. Каже цар:
– Іване! Чув я, що в тебе така палиця є, що сама б’є. Іди на війну!
А Іван каже:
– Піду. Лише мені одпишіть, де війна буде.
Іван зібрався і пішов. Сів собі в дупло дуба, а палиця коло нього. Прийшов цар із військом на поле, а Івана не є. А Іван каже:
– Палице, бий, що лиш видиш!
Палиця б’є царя, а цар каже:
– Боже, согрішив я, не знаю, що дію... Даруй мені життя!
Іван і вийшов з дупла. Каже цар:
– Чи то ти, Іване, мене б’єш?
– Я!
– Не вбий хоч мене; на тебе передаю царство!
І цар передав царство на Івана.
