Був у єдного ґазди син у Верховині: ґазда дав його до школи, радий був його на попа вивчити. А як син був у школі, то там не дуже ся учив, а так ходив. А отець ходив усе до владики та просив, аби з нього був піп. І владика казав:
– Най би був, коби хотів учитися!
Син добув своїх літ у школі, а не зміг довчитися. Айбо отець його був великий ґазда та платив багато владиці і тим професорам, аби він вийшов на попа. І як дійшли роки, зайшло так діло, що вийшов він на попа. А фари йому скоро не приділили, то отець його пішов просити йому фару. І приділили йому таку пусту фару, де ніхто не заходив. Там він і попував.
Закортіло владиці знати у якийсь час, як він попує. Владика прийшов під церкву та імив слухати. А церківники та дяки дали йому знати, що тут є владика. От він одправляє й каже:
– Сто коблів пшениці буду мати, то п’ятдесят буде мені, а п’ятдесят буде владиці!
Владика то услухав і так йому одвітив:
– Мани, синку, мани, як-єсь дотепер манув: одправляй дальше!
Там він і до смерті був за попа, та й не рушав його ніхто.
