Були в єдного царя три сини. А той цар рано, коли вставав, то на єдне око плакав, а на друге був веселий. А з тих трьох хлопців, його синів, єден ся родив уверечі – йому дали ім’я Вечеря; другому – Півночник, бо той опівночі ся родив; третьому – Зоря, бо той на зорі ся уродив.
Кожний рано отцю ніс воду митися, усе другий: єден день – єден, другий день – другий, третій день – третій. Раз зійшлися всі три, а Вечеря мав рано воду нести митися отцю. Договорилися так, жеби Вечеря звідував отця: що його єдне око плаче, а друге веселе. Раз Вечеря заніс воду і звідається в отця, а отець ухопив шаблю та й махнув на сина одрубати голову. Вечеря утік. Каже Півночник:
– Но, буду я його звідати рано, завтра.
Прийшов той, і з тим так ся стало. Каже Зоря:
– Ой, неборята, хіба лиш мені скаже, бо ви оба дурні.
А вони його звали дурнем. Прийшов Зоря рано з водою, каже:
– Отче!
– Що, сине?
– Що то вам одне око плаче, друге веселе?
Тоді отець узяв саблю і махнув на Зорю. Зоря імив за руки отця і каже:
– Отче, за що би-сь хотів мені голову зрубати? Я од тебе звідаю тото, щоби-сь мені указав сьому ділу путь, бо я хочу тото знати: чого би-сь ти уполовині веселився, а уполовині сумувався.
Та й за руки держить отця.
Каже отець:
– Сине, будь благословенний, бо з тобою і в сім ділі, що-м тепер сумний, то буду ся веселити. Є єдне місто, із котрого хто би ся найшов такий мудрий, щоби мені приніс води, то би-м ся помив, та тоді і на тото око би-м не плакав.
Зоря каже:
– Няню, я вам принесу.
Каже отець:
– Хіба ти, сине, айбо не дадуть тобі твої браття.
Вийшов Зоря і каже братам:
– Но, браття, вам не казав отець, а мені казав: відти й відти треба принести воду, та тоді не буде плакати.
Каже Вечеря:
– Я піду, я мушу принести. Як мене не буде до тридцяти днів, то аби-сте йшли виглядати.
Пішов. Чекали тридцять днів – не є.
Каже Півночник:
– Йду я за ним; як не буде в тридцять днів ані мене, ані його, то аби-сь, брате, й ти рушав.
Чекав тридцять днів Зоря – не є. Пустився в путь, іде. Іде морем, на кораблі. Розказав корабельникові, де має йняти до берега корабель. І прийшов на місце. Дуже багато людей його перестрівало і кликало, щоби вийшов на берег. А він не хотів, лиш ішов та йшов на місце – на тото місце, де було йому йти у місто. А те місто закляте було Господом Богом – у нім лише господарювали дияволи. Там не було живого нич, лише вшитко каменем стало. Прийшов на перші ворота, там найшов одного старого діда. Каже йому той:
– Де йдеш, сине?
– Йду у те місто.
– Ой, – каже, – сине, не такі там ішли, та й там осталися. Айбо на сесю склянку, та принесеш і мені води, аж би-сь дістав.
Іде далі. Прийшов на другі ворота, там знов знайшов другого діда. Каже той:
– Де йдеш, сине?
– Йду у місто, по воду.
– Сине, не дійдеш, бо там не такі йшли мудрі, та не дійшли. Аж би-сь дійшов, то тут маєш єдну скляночку, та принеси й мені.
Йде далі. Прийшов на треті ворота. Найшов там знов ще старішого діда. Каже той:
– Де йдеш, сине?
– Йду у місто, по воду.
– Та як тебе, – каже, – оті пустили? Чи маєш який знак од них?
– Маю од кожного скляночку, жеби-м їм води приніс.
– Того не доста. Йди та проси у них ключі од брами.
Вернувся. Звідаються од нього, чого ся вернув. Зоря каже:
– Казав мені той, іще старіший од вас, жеби-м які ключі од вас просив.
– Йой, – каже йому той середній, – та я забув тобі дати ключі. Як дістанеш воду та дуже будеш утікати, та й на третіх воротях аж тебе ймуть, то каменем станеш. Біжи скоро до першого, най тобі дає ключ од брами, та й я тобі дам, як прийдеш.
Пішов він, узяв од того ключ і прийшов на середні ворота; дав і той йому ключ. Прийшов на треті знов, а вже єдинадцята година вибила.
Каже йому той старіший:
– Но, сине, йдеш, то най тя Бог благословить. Тепер бери склянку од мене та зачерпни тої води, айбо лиш таким способом будеш іти: лиш о дванадцятій годині годен-єсь тої води дістати, бо тоді тоті дияволи, що на сторожі того міста, підуть на обід. Та дуже скоро аби-сь ізмагався, бо як тота година мине, то станеш каменем.
І виправив його о тій дванадцятій годині. Прибіг Зоря до колодязя серед міста. Зачерпнув води отцю насамперед, далі – тим трьом старцям. А коло того колодязя – дуже прекрасна палата. Закортіло йому піти в тоту палату, подивитися. Зайшов – там дуже красно прибрано. Увидів у єдній постелі красну дівку. Збуджує – тота не встає. Обцілував її – і вдався у дорогу, бо зараз дванадцята година минає. А за ним, коли тікав відти, дзвонили, худоба ричала, люди бесідували, кричали: воскресло те місто, вшитко, що доти каменем було, ожило. Прибіг на перші ворота, дав тому старцеві воду, а ключем замкнув сам браму. Той ся помив тою водою – і став молодий, як двадцятилітній чоловік. Тікає далі. Прибіг на середні ворота, і там так же ся стало. Прибіг на треті і вийшов щасливо.
Сів на корабель і іде додому. Каже корабельникові:
– Чи не йшли сюди такі і такі два хлопці?
– Ішов перший, ніс із собою кожані бесаги грошей, то того-м висадив там. Другий ішов у тридцять днів за ним: того-м висадив далі, і більш я їх не видів. Ти тепер третій ідеш: чи-сь щасливо ходив?
– Я щасливо, Богу дякувати, лише не маю братів. То мої браття були. Тепер будемо їх виглядати.
Ідуть морем; прийшли на тото місце, де висадив корабельник Півночника, і там стали. Довідується Зоря за такого й такого леґіня: кажуть йому, що був, тілько й тілько днів перед тим, приніс був із собою кожані бесаги грошей, та тоті змарнував з дівками, а тепер там далі на полі пасе свині у єдиного пана.
Пішов Зоря за ним, привів, і йдуть уже два. Прийшли далі, де корабельник висадив Вечерю, і звідаються там так же за того і за того. Так йому сказали, як і за того, першого. Пішов Зоря, узяв і того: ідуть уже всі три.
І зачав їм Зоря хвалитися, що він був там у місті і несе воду. І каже він:
– Я дуже стомився, я би-м мало поспав.
А вони ся порадили, ті два брати: Вечеря казав, жеби кинути його до моря, а Півночник казав, жеби занести його геть та кинути до єдного колодязя. І кинули його до дуже глибокого колодязя.
Прийшли додому, принесли воду, і отець помився, став веселим і не плакав більше. І молодий став. Лиш сумувався за сином, за третім, котрий тото добув.
А сей у колодязі кричав. Прийшов єден пастух старий, котрий із свинями був. Кличе Зоря до нього з глибини:
– Поможи мені, чоловіче, і я тобі колись поможу!
Пастух не знав, як йому помогти, айбо зачав точити жердину, подав йому там у глибину і висвободив його, витяг його відти.
Тоді заслав його у ліс, удрав єден руб із дуба і написав йому на тім рубі, щоб його шукав у тім і тім місті. А він жебраком до свого отця прийшов і найнявся візником. А тим часом Вечеря уладжувався у місто – у те, котре висвободжене з пут прокляття. Бо із того міста пішли письма від тої дівки – то була принцеса єдна, – що хоче того видіти, котрий те місто висвободив з нещастя.
Вечеря пішов. Прийшов там; зачала вона його довідувати, як він там прийшов і як він там був. То він не знав, що казати, нич, бо він не був там! І вернувся додому.
Каже Півночник отцю:
– Отче, не Вечеря то дістав, а я дістав тото: іду я тепер.
Пустився у путь той, так само походив, як Вечеря. Прийшов додому і нич не приніс.
Дуже сумний отець. Покликав їх обох, узяв шаблю і каже:
– Діти мої! Чисту мені правду кажіть: де-сте діли Зорю? Бо я істинно знаю, що то Зоря дістав, а ви його стратили.
І вони не потаїлись, сказали отцю, як ся стало, а отець дуже зачав плакати. І розказав візникові, жеби запрягав коні. Запряг візник коні до брички, і пустилися у путь. Їдуть, айбо цар дуже плаче. А візник ся обертає та довідується:
– Що ти, царю, плачеш?
Каже йому цар:
– Сину, не поможеш ти мені на сім.
– А може, – каже, – поможу? Кажіть лиш мені!
Розповів йому отець, що було, і каже йому, що тепер хоче розписати за мудрими людьми і хоче обрати єдного мудрого чоловіка, котрий би там пішов, бо того не є, що тото дістав.
Каже візник:
– Пресвітлий царю, перший раз я буду йти. Вертаймо додому, я всідлаю коня, та дасте мені на путь грошей, то піду я там.
Каже цар:
– Сине, не підеш там, бо ти не знаєш, що так ся стало і як там було.
Каже візник:
– Я йду із Божим провидінням; ачей тото я дістану!
Пустився в дорогу, усідлав собі коня, дав йому цар доста грошей, і пішов. Прийшов на перші ворота, каже:
– Дай Боже гаразд!
Дає руку тому, котрому приніс води. Каже йому той:
– Де йдеш?
– Іду за тою принцесою, котру-м висвободив з нещастя.
– Та як ти її висвободив? – каже.
– А ти не знаєш як? Коли-м тобі приніс води, який ти був тоді старий, а тепер-єсь молодий, як я!
– Но, істинно, – каже, – правду маєш: ти тут був!
Прийшов до другого, і з тим так ся стало. Прийшов до третього, і з тим так. Як його пустили крізь ворота, а од воріт шовковим сукном ушитко місто затягнене, застелене! І над ворітьми таблиця написана, що той, котрий те місто висвободив, сміло має вступити. Тоті браття його, коли йшли, то йшли краєм, не йшли на тото сукно шовкове; а він коли рушив на коні тим сукном шовковим, то з-під ніг лиш клапті із того сукна одривалися.
Прийшов у двір, став перед дверима палати, а принцеса вибігла та й каже:
– Чого-сь прийшов, чоловіче?
– Прийшов-єм, – каже, – за тобою, бо був я в тебе тоді, того і того дня.
– Чи не брешеш ти? – каже. – Я тебе дам заперти!
– Мене даси заперти за те, що зробив-єм і собі, і тобі радість, та й цілому світу? Запри мене з собою в’єдно!
– Кажи мені, як ся кличеш? – каже принцеса.
– Там маєш напис: коли у тебе був-єм, тоді своє ім’я написав на карточці.
І тоді вона повірила. Зайшли в’єдно до палати і зачали ся гостити, весілля робити. Написали до отця, щоби чекав їх на гостину. Він своє ім’я підписав, що він не вмер і як ся тоді з ним стало. І послав скоро за тим пастухом, що його висвободив з колодязя. Поставив пастуха на перше місце коло себе, за міністра, а сам, щасливий, зостався царем у тім місті. От і все.
Щасливо вони жили, доки їм ся не порвали жили. А я там був, пив, їв. А був великий міх із паленкою угорі стіни. Там дуже грали-сьмо, танцювали-сьмо, а я зашпотився та вилляв міх із паленкою. Та вчинилася дуже велика повінь, та відти он сюди мене принесло. Тут-єм сів, а ви тут прийшли, то сесю казку я вам повів.
