Галина Мирослава
Поклавши руку на серце,
Обіцяю казку з перцем.
Не зостанетеся з носом,
Не залишитеся босі.
Я не підкладу свині,
Обіцяю: ні, ні, ні!
Комар носа не підточить,
Так, як було, скажу точно.
Хай волосся дибки стане,
Крити нічим, прошу пана.
Ну, а той, хто має злість,
Най щодня цибулю їсть.
Наказую довго жити,
Казку щоб не образити,
А до того, як йти спати,
На вус трохи намотати.
Отож, мені – моє, а вам – ваше,
Щодо казки, вона – наша.
Жили-були, в дірку не дули, дід та його баба. Жили - не тужили, щоранку один одного в щічки цьомкали. Як зовсім старі стали, щоб не пекти перед сусідами раків (вони ж бо не гультяї!), дід брав відерце з гладким денцем, сідав на свій ровер, їхав за місто, ловив на Оселі або де-інде раків, привозив додому. Баба раків варила, солила, посипала перцем, несла на Галицький базар та продавала. Багацько раків вони напродавали. Трохи грошей вторгували, аж одного разу, коли під вечір козацьке сонце почало вилазити з-за хмар, а справжнє хилилось до сну, дідові за руку вчепився клешнею не просто рак, а рачище. Старий туди-сюди, а здоровило не відпускає. Хотів дід кинутись навтікача, та де там, руку б загубив, довелось просити рака відпустити. А рак і каже: „ Ага, попався. Я тобі покажу, де раки зимують. Бери з собою. Не візьмеш – з дна моря дістану”. Затремтів дідусь, було намірився класти рака в кишеню, а той наказує: „На спину”. Мусив слухатись зухвальця. Як вернувся додому, старенька і питає: „А де рачки?” Дід мовчить, а рак з-за спини озивається: „Дам тобі зараз рачки, дасиш тоді драчки.” Налякалась бабуня, змоталась з-перед очей. А дід задрижав, добрались ті слова до самої душі. І що його робити? Рак же свого добивається: „Вези мене до котляра”. „ Того, що котли робить? – перепитав дідусь. Рак тільки вщипнув. Старому ноги підкошуються, але йде, скільки сили стає, до знаного котляра. Приходять. Перед самим входом у дім рак три рази свиснув, три рази перекинувся через голову і став маленьким, як мураха, тому легко вліз у хату, тож собака на прив’язі навіть вухом не встиг повести. Дід і не зотямився, як рак знову тут як тут у своїй рачиній подобі, але в клешнях його новісінький котел, вкрадений, звичайно. Дід, як кожний порядний чоловік, терпіти не міг злодіїв, був би відчихвостив негідника, та страх очі застилає. А рак далі за своє: „Вези мене до різника.” Геть заморочив, паскудник. Іде старий, кривиться, не сміє впиратись, мусить. Дійшли до хати різника, того чоловіка, що м’ясо ріже. Рак швиденько обернувся на павука. І, як і раніше, поповз красти. Дід ще дужче перелякався. Місця собі не знаходить. Десятому би заказав не ловити раків. Хотів було втекти, з бабою порадитись, що робити і як – та щойно рота відкрив, як рак зі спини: „Змотайся по добру олію до олійника.” Дідові несила рака на собі з котлом та ножем тягати, в попереку болить, ноги віднімає. Зашпортався, бідацтво, впав. І добре, що баба на ту мить як з неба впала. Бачить рака, від горшка два вершка, що на дідові примостився. Не замешкалась – хап його і в окріп. Ще й солі додала, потім перцю. Дід за той час до тями прийшов, вареного рака на столі зобачив, заспокоївся, втішився. Бабу притулив, обійняв, поцьомав. Були б одразу і з’їли рака, щоб і сліду не зосталось, та мав дід ще котла котляреві віднести та ножа різникові.
Не хотіли ані дід, ані баба пекти раків. Хотіли жити-поживати та, поки рак свисне, про паршивця не забувати. А з’їсти? З’їли. Ще й хлібом закусили, що в найкращого пекаря з вулиці Пекарської купили.
