Галина Мирослава
Наказувала мама, наказував тато: „Вважай, серденько, на себе, вважай: без дозволу по дорозі не походжай”, а Мар’янко мав те в носі та й не послухався.
Йде хлопчик по землі Левовій, вийшов на ґрунтову дорогу, аж ген чує, що хтось на ґвалт кричить, пішов туди – не зна куди, аж там побачив ґрасовану стежку, тож і звернув на неї. Дивиться – велика садиба. Бачить ґражду, покриту ґонтою, дерев’яною черепицею, з ґратками на вікнах. А на ґанку ґаздиня-господиня в ґердані з ґоґолем-моґолем в руках. Біля неї ґречний ґазда шапочку з кутасиком скидає, ґратулює-вітається. В руках його золота ґрафка сяйвом переливається. Як побачили Мар’ясика, то просто до нього. Пані вхопила хлопця за ґудзики, плаче-причитає, а пана мов ґедзь укусив, нервує. Ґелґочуть собі, чисто гуси, нічого не второпаєш. Нарешті Мар’янко дослухався, що вони все про ґрафку та про ґрафку. Зламалась та шпилька, хоч і англійська, треба золотаря шукати, хлопчину о поміч кличуть, бо їм з їхнього ґруника донизу йти тяжко, старі вже, ґулі понабивають, ґав наловлять, а ґрафку загублять. Ґрафка ж – символ роду, від прадіда дісталась, пам’ять яка! Винесли вони Мар’янкові канапок на дорогу, флягу з водою, і свічку з чарівним ґнотиком. Як запалить – на душі одразу полегшає. А вже як молитву зачне сотворяти, то все тут же і проясниться.
Хотів би хлопчина відмовитись – не може. Чується сам не свій, не в своїй тарелі, а що робити?! Треба пускатись далі в дорогу, сухим з води не вийдеш. У таку халепу вскочив... От до чого мандри довели!.. Рушив Мар’ян до золотаря. Йде, йде, аж бачить добрий ґрунтець, а на ньому ґруля-картопелька росте, біля неї ґаздинька порається вилами-ґаблями, ґрулю, як ґовду, на воза накладає. Привітався чемненько, питається, а чиє це поле, а потім і про своє почав випитувати. Дівчина й каже: „Про золотаря не чувала, але візьми від мене чарівне ґаблище, воно саменьке все зло проганяє”. Взяв хлопець, подякував, далі пішов.
Пройшов трохи – бачить старого чоловіка, вбраного в ґноття, та ще й з ґирлиґою, ціпочком таким, в руці. Поздоровкався Мар’ян, почав обережненько попитувати, чи не чувати в цих краях про золотаря. Старий на всю губу всміхнувся та й каже: „Чого ж ти воду вариш? Мені вже не довго ряст топтати, дихаю на ладан, то не можу не сказати тобі всієї правдоньки, нема коли кривити душею. Бери отой вухатий горщик-ґавзун, назбирай у нього ґлею, постав під найвищою сосною, щоб усі ґави порозлітались, а тоді сідай біля мене й слухай”. Хлопець те зробив, а старий продовжував: „Нічого не вигадуй, йди просто, як йшов, скоро побачиш Левове місто. Продовжуй іти по тій же дорозі. Перед тобою постане ладний будиночок з блискучим ґалаґаном на даху. Постукаєш в брамку – півень три рази закукурікає, тоді запалиш свою свічку і прокажеш молитву – двері відчиняться. Тільки півень захоче на тебе скочити – маєш на те чарівну тичку. А там вже сам докумекаєш.”
Уклонився Мар’ян старому і подався до міста.
Все так і сталось, як прорік подорожній. Коли ж півень відступив, хлопчина задзвонив до хати золотаря, чи, як казали у місті, ювеліра. Двері відчинилися – Мар’янко ввійшов до маєтку. Всяку всячину доводилось бачити, а такого – ніколи. То було неймовірно. На свої очі видивив невимовної краси філіґранні намиста, ланцюжки з емаллю, виблискуючі браслети, кульчики, дивовижні каблучки до волосся, інкрустовані золотом та сріблом лицарські обладунки, стремена, шпори, книжкові оправи, а також широкі шкіряні пояси, вкриті позолоченими круглими чеканеними бляхами та прямокутними пластинами. Чого тільки була варта ложка з тонким гранчастим держаком, що завершувався литою шишечкою. На місці спайки держака з черпаком ложки вигравав литий маскарон. То було більше, ніж казка. Золочене срібло з самоцвітами виблискувало з клейнодів, а кадильниці, так ті аж відлунювали сяйвом. Хлопець не міг і слова з себе витиснути. Лише згодом отямився, сам здивувався, як сказав: „Б’ю Вам чолом!” І звідки такі слова в нього взялися? Вийняв ґрафку і спробував пояснити чому прийшов.
Золотар був скупим на слово, зате до роботи завзятий. Хлопець чекав не довго. Робота в майстра горіла під руками. Раз та гаразд, вийшло на славу, шпилька була як нова, ані знаку.
Мар’ян низесенько уклонився, побажав довгих літ і аж тепер подумав, що він не має чим заплатити, тож не втримався і заплакав. „Я б заплатив, але що я маю?” – проказав крізь сльози.
„Тоді слід домовлятись, - золотар на те, - я почекаю, коли ти ще трохи підростеш, а там, коли матимеш охоту, приходь до мене вчитися або хоч трохи помогти. А наразі залиши мені тоту палицю і свічку яко заклад.”
Мар’ян так і зробив. Назад біг як летів. Тільки-но віддав шпильку, повернув додому.
Тато з мамою, хоч і журилися, не сварили, а навпаки, на радощах зустрічі влаштували солодкий стіл і купили малому новий портфелик через плече. Воно якось не гоже великому хлопцеві без діла сидіти, з кутка в куток порохи ганяти, бо не стільки світа, що під носом, а знань з пальця не висмокчеш, вчитися треба. Може, будуть з хлопця люди, а може, ще й золотарем стане, аби ж то!
Словничок на ґ
Ґаблище – держак до ґабель.
Ґаблі – вила для навантаження картоплі.
Ґава – ворона.
Ґавзун – великий горщик.
Ґазда – господар, ґаздиня – господиня, ґаздинечка – господинечка.
Ґанок – прибудова до будинку.
Ґалаган – півень з голою шиєю, головатий.
Ґвалт – крик, галас.
Ґедзь – бомок, така комаха, що живиться кров’ю тварин та соком рослин.
Ґелґотати – розмовляти нерозбірливо, галасувати.
Ґердан – комірець з бісеру.
Ґиглиґа – ціпок для старих людей.
Ґлей – загуслий сік на стовбурах.
Ґніт – шнур всередині свічки.
Ґноття – лахміття.
Ґовда – голова, макітра.
Ґоґоль-моґоль – збитий в піну сирий жовток з цукром.
Ґонта – покрівля з тонких дощечок.
Ґражда – садиба.
Ґрасувати – розчищати.
Ґрати –переплетення металевих прутів.
Ґратулювати – вітатися.
Ґрафка – англійська шпилька.
Ґречний – шанобливий, ввічливий з людьми.
Ґруник – вершина гори.
Ґрунт – земля.
Ґрунтець – земельний наділ.
Ґуля – наріст на тілі від удару.
