Галина Мирослава
Ще давніше, ніж давно...
Коли? Відки мені знати. Тоді ще мене не було.
Знаю хіба, що за тих часів навіть про німе кіно ніхто не чув.
Отожбо... далеко-далеко...
Де? Ні, не тутка. Відси і не побачиш, не видко.
Слухай далі. В одному царстві-господарстві було аж два панства. Одне звалось Як, друге – Що. А народ у тім господарстві смішний був. Одного разу...
Маєш тобі, забула. Тисячі історій пробігали повз мою голову, але, як завше, або часу брак їх піймати, або руки не опускаються до писанини, тож вони і повилітали з голови. Як? Та через дірки. Незацеровані, звичайно ж.
Одним словом, смішний.
Чому та чому? Бо сталого місця не мав. Або у панстві Як човпеться, або до панства Що прибивається. Схоже, за чужою думкою бігав.
А порядки у панствах різні були. Зовсім різні.
У Що – головно думали що робити, в Як – як робити. Щоки любили, щоб було всього побільше. Вони навіть говорили по-особливому. Яки - то ті аж заскромні були. Якам зазвичай важко було вислуховувати Щоків, часто-густо їм доводилось скрушно мотати головами, проциндрюючи: „І хто ото таку дурню напоров?” А вже як понад терпіння було, зупиняли розгарячілого Щока: „Не вибріхуйся”.
Гараздів Щокових на Яківщині не гоже було провадити, могли вмент обірвати: „На кий біс сюди поліз, йди туди, де в землю вріс”, а, бувало, Щок і на прочухана наривався. Строгі були. Ті,хто тікав до Щоків, оповідали: „Свободи в Як нема, вибору нема,розгорнутись не дають, нудота сама”.
Якщо в Як основним гаслом було: „Коротко, влучно, якісно”, то в Що: „Задовольнити кожного”, що для щоків означало: „Всім захцянкам – ура!” (нікому й на думку не спадало дошукуватись, що то за забаганки).
Зрозуміло, що в таких умовах вельми трудно доводилось панам царям. Кожного дня могла виникнути бойова ситуація. Тільки дивись, щоб когось не погамселили, щоб в когось чогось не пожбурили, щоб якийсь ляпсус не вискочив, щоб якомусь лобуряці не забаглось все переінакшити. Дивись і запобігай.
Щоки своїм правопорушникам здебільшого вичитували, напучуючи, Яки могли і вишпортати. Покаранням для свободолюбного Щока було вислання на Яківщину. Карою для запопадливого Яка була галаслива Щоківщина.
Усе те було би нічого, якби однієї днини Щоки не завважили, що більше не мають куди складати свої нажитки, чи пак, пожитки. А свобода – то свобода, вона кордонів не терпить. Почали Щоки, потрохи хитруючи, межі розширювати – щоночі стовпці переставляти. Яки за роботою не зразу ті чуда помітили, властиво, зайняті були пізнанням у різний спосіб своїх домашніх справ. А тим часом панство Як добряче підупало. І чужим стало боляче, що Яківщина занепадає, заникана.
І тоді, підстьобнута, піднялась дружньо оплакувана земля, відвоювала своє, стовпці поперештрикувала, військо на сторожі поставила. А бідакам Щокам нічого іншого не залишилося, як потрохи сімействами зі своїм майном, попхекуючи, валанцяти до сусіднього панства.
Часи йшли, Як ставало все більшим, Що – все меншим, аж поки непомітно зовсім не щезло.
І зараз у тих краях, як кажуть старі люди, є такий вікопомний камінь, що хто його надибає, не зістаріється. Там щось таке написане, така істина вікодавня, що годі до того самому дійти. Якось навіть три мудреці посперечались. Один казав, що тамтечки, певна річ, написано: „Багато стало добре”, другий – „Добре перемогло багато”, а третій всіх запевняв, що там нічого не написано, лише стоїть один маленький знак питання, а за ним величезний знак оклику.
І кому вірити?! Отожбо і шукай тепер той камінь. Недаремно в народі нашому кажуть: „За дурною головою нема ногам спокою”.
