Галина Мирослава
А було це, а було...
Дуже й дуже предавно.
Годі навіть тим згадати,
Хто уміє пам’ятати.
Після довгого дощу
З океану в вишину
Вистрибнув маленький острів.
Кажуть, гарний він і досі.
Втрапити ще й нині можеш,
Як читаєш книги гожі.
Там, в підтопленому лісі
Оселились птахи різні.
Слушно було би додати,
Вкрай веселістю багаті.
Ниньки на таких не мода,
Завелась нова порода.
Поміж них був на роздоллі
Птах, що вперше чувсь на волі.
Він по всіх усюдах жив,
Та, на жаль, в клітках сидів.
Мови швидко переймав,
Що хотів – одразу знав,
Начиняв себе словами,
Густо заправляв думками
Тих, хто поруч пролітав,
Ачи повз, чи й так стояв.
Він, здавалось, вмів геть-чисто
Похабцем вбирать все з блиском.
Часом, як казав: „Тусь-тусь”, –
Вірилось, що йде дідусь.
Сам же й рохав, і кувікав,
Хрунькав, навіть їжу ликав.
А бувало, чули свист!
Славний з нього був артист!
Неймовірні брав він звуки,
Вітром вив і псом з розпуки.
„Вельми вдатний,” - всі сказали,
За царя собі обрали.
І пішло б усе не зле,
Якби, лишенько, не те,
Що той Дивоптах( о, вав! )
Мови рідної не мав.
Якось так вже повелось,
З клітки - в клітку. Не велось.
То свою чи призабув,
Чи не знав та і забув.
Що ж робить птахам (невинні ж!)?!
Яку мову у країні
Запровадити би слід
Для письма, щоб знав весь рід,
Щоб усі порозумілись,
Щоб на ній у школах вчились?!
Тож зібрав Верховну знать
Цар, щоб ходу справі дать.
Щож, заморені гадками,
Пообпершись вхист хвостами,
Геть заклякли при столі
Пташки різні й непрості.
Аби не занапастити
Свого краю, порішити
Слід було раз назавжди
Не на день, а на віки!
Довго-довго думи м’яли,
Сперечались та кричали,
Аж нарешті Дивоцар
Припинив отой базар.
Злившись думно зі спокоєм,
Відсторонений, як воїн
Він піднявся і сказав:
„Щоб наш дар не пропадав,
Зліпимо державну мову
З слів, що знаєм, - й все на тому!”
Так з’явилась мішанина,
Що важка була та дивна.
Та й не кожен міг второпать,
Звалось це „вікном в Європу”.
Рік за роком дні минали,
Птахи зайве вилучали,
Говорили все простіш,
Доки стало слів на гріш.
І були усі слова,
Наче з острова Па-Па,
Що був поруч, недалечко,
Де сам цар ізвив гніздечко.
Хоч не думалось-гадалось,
Та поволеньки так сталось,
Став цар лиш попихачем,
Для Па-Па наглядачем,
А країна Дивина,
Повна кольору, сумна,
Пообтерта, пооблізла,
З часом навіть назва злізла.
І пташки всі потемніли,
Не впізнати й через силу,
Розбрелись собі світами,
Підбиваючись під брами.
Загубились між чужими,
Почужіли. Тільки з ними
Залишилася на згадку
Справжньої пір’їнки цятка.
Як не вміли шанувати,
Нема кому і подбати,
Загубили те, що мали,
Добровільно занехали.
А в любові та пошані
Всім на добре сили стане.
Лиш тоді іде все гладко
І вартує шоколадки.
