Загадка

Галина Мирослава

Прислухайтесь, будь-ласка,
Перед вами буде казка,
Що й до чого у ній йдеться,
Щиро виповім від серця.

Було те не бозна-коли, а за Данила, коли земля красно родила, а прапрадіди наші ходили пішки, хто багато, а хто трішки. Зустрілись якось пан Бо, пан Лем і пан Гуц. Пан Бо був з бойків, які полюбляють при розмові вживати слово „бо”. Пан Лем, як ви здогадались, був лемком, тому всюди вставляв своє „лем”. Пан Гуц, звичайно ж, був гуцулом. Ні, він не казав „гуц”, він просто любив гуцатись, тобто будь-чого підстрибувати, щось підкидати. Без того аж ніяк йому не виходило.

– Теж мені, - скажете, - всі ми любимо стрибати.

Воно-то так, але трохи не так, оскільки був він дорослим чоловіком, не дитиною. Ви ж знаєте, що серед дорослих так далеко не всі поводяться: комусь животи заважають, хтось дуже високо голову дере, а комусь то не в голові.

Отож вони зустрілись, чи радше, здибались. Зазнайомились. Почали балакати. Один про теє, другий про сеє, а третій лише прицмокував та підстрибував. Нарешті пан Бо каже:

– Отож-бо є.

– Лем ні, – відказує пан Лем.

Гуц припинив плигати та й думає:

– То так чи ні?

І не знає, чи гоже то стрибати, чи ні.

Аж тут завзявся страшний вітрисько, з тих затятих, що даються втямки, гаратав-гаратав, порохи підіймав, трохи кутні зуби Гуцові не повибивав. Так набрид та так приївся, що пан Лем аж розсердився! Небо вітер заступив, наче заступом навкрив, добре хоч, що дощем не пооброшував. А пан Бо не на жарт злякався, сидить, як мішком ударений, тільки часом, затинаючись, проказує:

– Де ж бо йти?!

А Лема від того як перемкнуло, лише „лем-лем-лем” і лементує. Пан Гуц, що спершу ледь стримував страх, з того всього вибухнув реготом. Стоїть і конає від сміху. На те підходить до них чорт, що обернувся на чоловіка, та й каже:

– Відгадаєте загадку, то покажу дорогу до Медової печери, а ні – тут вам і смерть! – І продовжує: – А загадка така: „Чим камінь не переймається?”

Задрижали чоловіки, але викручуватись якось треба. Пан Бо було почав:

– Бо... бо... бо...

Лем за ним:

– Лем...

Гуц своє тягне:

– Знає...

Чортяка на той час про якісь витребеньки згадав. Він не очікував на відповідь, тому й почув:

– Болем, знаю.

Ото здивувався:

Виглядали на вар’ятів, а такі мудрі! Нічогенько собі!

Ще раз зиркнув на них, вказав кігтем дорогу і назавжди з їхнього життя зник.