Зозулька

Хіба луснеш од заздрощів, бо те, що я знаю, ніхто в світі не знає, а як хто і дочується, уочевидьки, нічого не врадить, - дзиґотіла нічна бабка бомчисі.

– Які ми неговіркі, – одрізала єхидно бомчиха, що полюбляла прискіпуватись до почутого.

– Та тобі тільки скажи – притьмом повсюди рознесеш,– черкнула словом нічна красуня.

– От вража бабка! А я було думала, що ти до мене усім серцем, то й сама до тебе потягнулася, а воно он як! – задзижчала бомчиха.

– Та добре вже, – обм’якла нічнуля, – слухай. Тільки тримай голову на плечах.

То за Олени було, дочки князя Всеволода Белзького, у Пліснеську, на празник. Пам’ятаєш Підгорецький замок? Звідти недалеко. Тоді під монастирем, як завжди на такі оказії, розгорнувся святочний базар. Чого там тільки не продавали: і різноманітні дзбанки, і кухлики, і полумиски, і прикраси, і навіть будівельну кераміку – плитки, цегли, черепиці. І було це все вдало позначене рисками, кривульками, крапками та капками. Вміли тоті майстри вразити кожного. Бо зналися на кольорах, тямили що і яким кольором фарбувати, аби животи не боліли, коли їсиш, та очі не пекли, коли річ постійно перед ними.

Діти ж юрмилися округ іграшок, особливо біля баранців, півників, різних пищиків та свищиків з кераміки, деркачів, тарахалок, сопілочок з дерева, які вигідно виділялися з-поміж слоїків, баньок, пукатих макітр, вухатих глечиків та куманців. Усі ці чудові речі ніби вистрибували для огляду з охайно сплетених кошиків, ремінних футлярів і полотняних мішечків. Діти роздивлялись, чудувались і, як годиться, пошарпували своїх батьків, бо ой як хотілось мати їм хоч щось з усього впостереженого, хоч одне, якщо вже не більше.

Серед усіх іграшок головував, хизуючись, свищик. Був він схожий на зозульку з хвостиком, що підбився вгору. І мав на животику хвилясті лінії, пороблені гребінцем, та дірочку на хвості. Щороку такі свищики приносив один і той же гончар, який сам трошки нагадував пташку. Чоловік той був ставний, поважний, жив на краю Пліснеська одинаком і завжди пахнув глиною. Казали, що його глинник для закладки глини на впрівання, знаходився просто в хаті, бо гончар до неї ставився як до живої, а вже перед формовкою місив тоту, як місять дріжджове тісто на паску.

Але був у нього на шиї на мотузочку такий свищик, який він ніколи не продавав. Власне, то ззовні така ж зозулька, та як глянеш на неї – не можеш не усміхнутися. Дітлахи марили пташиною, повагом ступали ступою за майстром аби розгледіти, аби випрохати, аби надивуватися. Бувало, діти, як сновиди, сновигали за чоловіком, аж заки не опинялись біля дивної хати, оселі гончара, яка містилась біля добрезвісних пліснеських болотних руд.

І от саме того святочного дня Олекса, якому якраз на ту пору купили новісінькі мешти, набрався такої сміливості, що переступив поріг заповітної хати, коли господар був ще на ринку. Цікавість хлопчика перемогла його вагання і страхи.

– Тож зле, він що, з нечистим знюхався? – встрягла бомчиха. – Чого би хорошого на пропаще потягнуло?

– Сиди, не рипайся, – шарпнулась бабка. – І мовчи, бо тюкну. Хочеш слухати – слухай, поки я добра.

Бомчиха тільки головою кивнула.

– А далі було так.

Олекса ввійшов у хату та пройшов поміж рядами лопат і дерев’яних відер, побачив глинник. Це дійсно було щось! Пройшов ще трохи. Просто перед ним красувався гончарний круг. Хлопцю перехопило дух. На столі, на підлозі, на лаві, на стінах лежали, стояли, а подекуди й висіли кубки, опуклобокі горщики, черпаки, рукомийники, облицювальні плитки з візерунками птахів та звірів. Були й глечики без вух – голосники. Але серед усього цього причандалля зовсім не було іграшок. Може, всіх їх гончар повіз на базар?! А може, поховав десь? Заглядати по скринях і шафках було якось не по собі – чуже ж бо! Хлопець ще не зовсім втратив глузд. Стояв. Роздивлявся. Аж раптом побачив охайне гніздечко на високо поставленому горщику з накарбованими ямками і мережкою. Горщик мав широку шийку, гніздечко ж зі своєю долівкою наче входило в нього, а краями добре виступало за горщик. У гніздечку лежало пір’я зозулі. Це вразило, бо зозуля зазвичай гнізд не в’є, тим більше в хаті. Правда, він чув про таких зозуль, що будують гнізда і висиджують пташенят, та то точно не ті, яких йому доводилось бачити. Поки хлопець роздумував, надійшов господар. Можеш собі уявити, як почали дрижати малому коліна, коли його застукали на гарячому. Та гончар лише криво усміхнувся і чи то спитав, чи то сказав:

– За зозулькою прийшов?

Хлопець стояв, залитий фарбою, і не міг нічого ані вимовити, ані проказати.

– Ну-ну. Тепер будемо обоє сльози сушити. Ота зозулька, що усміхається, віднині й мене покине. Не можна було сюди аж ніяк приходити, не слід було сторонньому оку гніздечко бачити. І змінити я нічого не можу. Така правда. Відтепер вона на волі, літатиме собі лісом, як усі зозулі. Дивись.

Нараз свищик пурхнув з грудей гончара, миттєво обріс пір’ям і гайнув до дверей, наче й не було. Олекса кинувся на груди чоловіка та гірко заплакав. Майстер притулив хлопця до себе, погладив як рідного сина і напоучуюче проказав:

– Дивись, синку, другим разом не спурхни нічийого щастя, бо й свого не матимеш.

– Отаке-от сталось під Пліснеськом на празник. А тепер прощавай. Пильнуй своє щастя, – закінчила нічна бабка, стріпнула крильцями і подалась спати.