Любив піп єдну ґаздиню, Марійку, – ходив до неї. А в той Марійки ґазда був, айбо мало коли бував дома. Як ґазда прийде домів, усе Марійка хвора.
– Ой, Марійко, що в тебе болить?
Принесе їй ґазда хліба чи ще чого з крамниці:
– На, Марійко, їж.
– Чоловіче! Не годна я їсти, бо мені дуже болить. Я нині й вогню не палила, бо не треба мені!
І все крекче Марійка на печі.
– Може, випила б, Марійко, паленки?
– Кедь би трохи приніс, то, може, випила б єден погарчик, а їсти не годна нічого.
Пішов він до корчмаря:
– Дайте доброї паленки, бо жона мені хвора.
– Дурний ти, Іване! Жона тобі хвора? Коли піп прийде, тоді вона не хвора!
– Ви вже й людям не вірите... Умрете, а не будете вірувати, сусідо!
А корчмар каже:
– Ну-ну, Іване! От якби ти надійшов удень, то знав би, що вони роблять, як ти підеш у дорогу!
Іван приніс паленки й каже Марійці:
– На ось погарчик, випий, бо се добре паленка.
Вона випила єден погар паленки.
– А може, з’їла би дещо, якби я тобі зладив?
– Не годна я нічого їсти ані разу!
– Ну, небогонько, а з чого будеш жити? Я коло тебе не буду сидіти, бо маю роботу.
– Ну, то йди собі геть, а я вже буду якось бідувати: хоч умру, хоч буду.
І пішов Іван у дорогу з кіньми. Піп увидів, що Івана не є вдома, приходить до Марії й каже:
– Іди та принеси паленки трохи!
– Айбо, – каже, – не піду, бо корчмар увидить, що я здорова, та набреше на мене ґазді.
– Ой, правду ти кажеш, Марійко! – каже піп.
Наладила Марія їсти – дороге їдіння для попа: є що й їсти, й пити, доста є вшитко! А то було літнього часу, коли дуже тепло було і двері отворені були. От циганин-сирохман єден і прийшов туди на ніч – так, що вони за нього не знали. Думає: „Кедь будуть бити, то утечу, а кедь ні, то остануся, бо я дуже голоден”. А піп із Марійкою гостяться коло стола – так напилися, що нікого, нічого не чують. Циганин увійшов потиху до хижі, аби його не увиділи і не вчули, і так собі думає: „Ачей вони поснуть п’яні, а всього не поїдять і вшиток напій не поп’ють, бо там є доста…” Та й затягся під постіль.
Аж тут – що сталося? Надійшов уночі з дороги ґазда Марійчин, і в дворі загримів віз. Вона почула, що ґазда прийшов, а піп каже:
– Марійко, йой! Де би я спрятався?
І спрятався під постіль. А вона і те їдіння, і напій під ту постіль склала. А піп не знав, що там циганин під постіллю! Легла собі Марійка на піч і вогонь залила водою, аби нічого видно не було. Ґазда коні прив’язав, увійшов до хати й каже:
– Се така ти, Марійко, хвора?
– Ой, – каже, – я дуже хвора, не годна й говорити.
– Чи їла ти що сьогодні?
– Та нічого не їла.
А циганин під постіллю мовчки їсть. А як напився, то й каже:
– Йой, паночку, я би свистів!
На попі аж волосся диба стало зі страху. Каже піп циганинові:
– Мовчи, біда би на тебе найшла! На тобі чоботи, але мовчи, бо ґазда учує та нас уб’є!
Циганин чоботи взяв і натяг на ноги.
– Йой, паночку, коби я трохи собі погуляв, чи добре мені в чоботях!
– На, циганине, ногавиці, лем мовчи!
Узяв циганин ногавиці з попа.
– Йой, паночку, коби я раз пройшов по хижі, аби увидів, чи надається то на мене!
– Мовчи, циганине! На тобі рясу, лем мовчи!
Циганин узяв рясу – і тоді не слухав уже попа, айбо помалу виснунувся з-під постелі та й виліз геть. І увійшов до хижі:
– Дай Боже здоровля, ґаздо!
– Дай Боже здоровлячка й вам! – каже ґазда.
Ґазда побачив, що то попівська одежина, та й думає собі, що се піп і є. І каже:
– Най сідають пан превелебний! Що ви так пізно прийшли, пане превелебний?
– Та, – каже циганин, – треба мені. Чув я, що жона вам хвора, та кортіло дізнатися про неї.
І дуже той „піп” жалує Марійку:
– І що вам, Марійко, так дуже болить?
Марійка видить, що то не піп, бо знає, що піп є під постіллю. І думає собі: „Се зводитель якийсь, а не піп, як мій дурний ґазда гадає!”
– Ну, – каже „піп”, – пане ґаздо, знаєте, що?
– А що, пане превелебний?
– Та я би ваш дім освятив, бо ваш дім нечистотний, кедь ваша жона так хворіє усе. Я, – каже, – посвячу дім, бо тут є чорт – він вередить вашій жоні.
– Но, пане превелебний, я би вам заплатив чесно, що би хотіли, лем коби ви мені так дім освятили, аби моя жона не хворіла.
А вона тоді каже з печі:
– Тобі би задарма гроші тратити! Чи поможе мені ото, чи ні? – І не дає того чинити, бо вона знає, який то піп.
– Ану, цить, жоно! А коли дасть Бог, та ліпше тобі буде?
– Ей, тобі би гроші тратити! Ти ж так тяжко заробляєш!
– Я тебе не питаюся, Марійко! Чого б ви хотіли, пане превелебний, аби дім посвятили?
– Єдну десятку. І зараз посвячу, мені збиратися не треба.
Дістав ґазда десятку, дав.
– Ну, пане ґаздо, так будеш чинити, як я буду розказувати. Чи маєте, пане ґаздо, єден горнець залізний?
– Маю, та нащо вам треба горнець?
– Окропу налити.
Налив ґазда той горнець, поставив гріти воду. Скипіла та вода – гаряча дуже.
– Ну, пане ґаздо, візьміть собі палицю в руки й станьте на двері, пане ґаздо, бо я буду святити.
Узяв собі циганин горнець і почав лити в кождий закуток помалу. Святить тим окропом хижу і все каже:
– Свят, Боже, свят!
Як прийшов під постіль, де піп є, там ще ліпше ллє окріп і все каже:
– Свят, Боже, свят!
Піп, сеґінь, одсувається все далі, а циганин усе ліпше ллє окропом. І так попа обпарив окропом, що піп мусив відти піти.
– Ну, тепер, пане ґаздо, бийте палицею! Видите, який чорт великий. Ну, чи казав я вам, що чорта вижену з вашого домівства?
Ґазда взяв та добре попа вибив.
– Ну, тепер, пане ґаздо, пускайте його! Уже доста йому. Тепер ваша жона не буде хвора ніколи!
