Раз на єдне весілля лиска кликала вовка. Каже:
– Куме! Ходімо на весілля.
– Я би-х, – каже, – кумице, йшов, айбо боюся, що уб’ють.
Лиска пішла. Зайшла там у хижу і збирала кірки, що падала, та їла, та й йому винесла раз-двічі полизати кісток.
– Но, – каже, – кумочку, ходи й ти, бо я вже п’яна.
– Я би-х, кумице, йшов, айбо боюся, що уб’ють.
– Не бійся! – каже.
Вовк ся утяг до хижі і там якісь кістки збирає. У хижі ся втямили та кажуть:
– Вовк, вовк, вовк!
І там його побили. І він утік звідти, і сів собі набоці та сидить. Лиска як тото вчула, побігла та покачалася в паздір’ї, а паздір’я ся набрало на неї.
Каже вовк:
– Ой, кумо! Покликала ти мене, а мене позвідали, що голову мені розвалили.
Вона каже:
– Мене не так побили: позирай, з мене кістки летять, я вже жити не годна! – І трясеться, а з неї паздір’я летить.
Каже:
– Кумочку! Я звідси не годна йти.
Узяв вовк її на плечі та й несе. Як її несе, вона тоді співає йому:
– Несе битий небитого, несе битий небитого!
– Що ти, – каже, – кумочко, говориш?
Каже лиска:
– Сниться мені, бо мене дуже побили.
– Айбо ні, – каже, – кумочко, я виджу, що тебе не били, то ти співаєш!
