Де було, де не було раз у єднім селі. У тім селі були пан превелебний із своєю панією та мали такого старого пса, що вже навчився по-людськи і розумів, що пан із панією говорили, так, як треба. Якось бесідували пан із панією: „Дамо його забити, бо вже старий, не є з нього хосна”. А він як ото вчув, та забрався сам геть од хижі і пішов у гущавину. Найшов його там вовк та хоче його з’їсти, а він каже:
– Нащо би ти мене, вовче, їв? Я сухий і старий.
Але вовк йому каже:
– Та що з тобою маю робити?
Пес йому каже:
– Та годуй мене, доки ситий буду.
Вовк дурний його послухав: ходить, ловить молоді янгята та гуси молоді. Так пес уже од’ївся коло вовка, що ситий став. А як ситий став, то й співає собі. Та каже пес вовкові:
– Чи знаєш що? У нашого пана є мала дитина: підуть пан і панею на загороду до сіна, то й дитину візьмуть із собою маленьку. То ти, вовче, йди поза терня помалу – бо та загорода під лісом, – та ту дитину вхопи, але так, аби не покусав, і тоді неси до мене: а я дуже на тебе збрешу.
Пан із панією утямили, що вовк дитину взяв і втік до гущавини, та й побігли. Пес тоді одняв од вовка дитину – бо таку вони бесіду мали. Як прийшли пан із панею, вовк утік, а дитина коло пса – пес одняв! Як найшли дитину, то зрадувалися дуже. Пані узяла дитину на рук, а пан пса, що був їм у пригоді. Та й бесідують пан із панею:
– Будемо правити хрестини тій дитині.
Пес знав, коли вони будуть правити, та пішов, та повідав вовкові, жеби прийшов на гостину в той день, коли будуть хрестини; айбо би ніхто про те не знав, лем пес та вовк.
Прийшов вовк на той день, коли йому сказав пес. Поприходили пани на хрестини, котрі були зазвані. Як гостилися, та й попилися пани так до потреби... Прийшов і вовк: пес вовка до пивниці завів, та там з’їли хліба і м’яса; а що пускали вино до бочки, то вони нахлебталися, та попилися, та почали співати. Пес каже:
– Небоже! Помалу співай, бо нас учують: то мені нічого не буде, бо я дитину одняв, а тебе заб’ють.
Вовк каже псові:
– Ти в мене співав, коли я тебе гостив, то й я буду.
Та вчула домашня челядь, що там ричить не так, як треба, та вийшли і взяли собі палиці й кілля: і вовка вибили, лем ледве живий утік! І так каже вовк:
– Чекай, коби я дещо попове найшов!
Іде він єдною лукою, найшов кобилу, що пасеться з малим лошам. Та і схотів те мале лоша з’їсти. Каже кобила:
– Не вільно тобі їсти!
А він каже:
– Чом?
– Бо в мене є контракт, що не вільно.
А він каже:
– Та де є?
– Там контракт, іззаду.
Він нагнувся, а вона тоді – прась його підковами в голову! Вовк пішов, як п’яний, та каже:
– Коби я найшов іще дещо попове, то я би не читав контракти!
Найшов він барана, що пасся на єднім горбку. Та каже йому:
– Чий ти, баране?
Він каже:
– Я попів.
А вовк йому каже:
– Зараз будь готовий: я тобі не буду контракти читати, лем тебе з’їм.
Баран йому каже:
– Чого би ти мене їв помалу? Стань собі під горб та роздійми пащу; я сам туди скочу.
Вовк дурний послухався. Баран розігнався та тріснув вовка рогами по голові. Вовк лем вивернувся – так запаморочився! Та й устав, та й пішов, а баран собі домів утік. Каже вовк:
– Коби я найшов іще дещо попове, не їв би я нараз, лем помалу!
Та й пішов, та й найшов у потоці слугу, що готовить дрова. Каже йому:
– Чий ти чоловік?
– Я попів слуга.
– Я тебе не буду нараз їсти, лем помалу; та й контракт тобі не буду читати!
Каже йому слуга:
– Та як будеш мее їсти, кедь я ще не митий?
Каже вовк:
– То мийся скоро!
Умився слуга і рубає собі добрий бук у руки.
Каже вовк:
– Та ти нащо то рубаєш?
– Я тим буду хреститися. Але не маю чим утиратися. Коби ти мені дав хвоста, вовче!
Вовк йому подав хвіст, щоб той утирався; а він закрутив хвіст коло руки лівої, а в праву взяв той бук; як почав бити вовка! Од голови до хвоста ізбив його.
То вовк каже:
– Ніколи не хочу собі заходити із попами нічого!
І тепер не чувати, жеби вовк що рушив попове, бо одтоді вони усі їх бояться.
