Полювання на ковбасу

Кішки обожнюють полювання. Однак хто сказав, що вони мають полювати на мишей? Ні, може, в давні часи (років п’ятдесят тому) це й справді було так. Тоді кішки були лякливими створіннями, які тремтіли від жаху, ледь углядівши людську тінь. Аби хоч якось улестити господарів, вони гасали за мишами і складали їх на килимок біля дверей. І отримували за свою працю… копняка від господаря. Бо що більше мишей складали вони, то голосніше верещали господині.

– Але зараз інші часи,– ще донедавна повчала своїх дітей матуся Кло.

Насправді її ім’я було пані Клотильда Котова – та хіба хтось із людей погодиться так називати кішку?

– Це неповага до всього котячого роду! – обурювалася з цього приводу юна киця Касандра.

– Не переймайся, дитинко,– усміхалася у вуса матуся Клотильда. – Так, люди спотворюють наші імена й називають Касями замість Касандр. А інколи навіть просто „киць-киць!”, ніби ми безликі створіння зі смітника. Та з іншого боку, ми, коти, до людей звертаємося просто „няв!”. Причому до всіх, незалежно від статі й віку.

„Матуся така розумна!” – подумала тоді Касандра й нашорошила вуха, щоб не пропустити жодного слова.

– Якщо діяти правильно, господарі будуть із шкіри пнутися, аби вам догодити. Ми, коти, сьогодні маємо над ними велику владу,– вела далі матуся Кло. – Але не забувайте і про полювання. Воно добре підтримує тонус.

…Касандра Котова ледь помітно усміхнулася, згадавши ці матусині слова. Так, деякі коти продовжували полювати на мишей. Це справді хороше заняття для підтримання форми. Але вона надавала перевагу іншим фізичним вправам. Останнім писком котячого фітнесу були мандрівки стінами по килимах і підкорення меблевих вершин. Та головним Кася все-таки вважала інтелект. Усі справді сучасні коти нині полюють тільки на ковбасу. Це, на її думку, було найкращим заняттям для розвитку і розумових, і фізичних здібностей. А миші – то відстій!

Ці думки пронеслися в біленькій голівці Касандри Котової, коли вона оглядала квартиру своїх нових господарів. Щоправда, то лише господарі думали, що це їхня квартира. Адже відтоді як лапа Касандри переступила поріг, квартира автоматично перейшла в її власність. „Нічогенька. Трикімнатна. Буде де розгулятися”,– подумала вона і почала згадувати матусині настанови, як повинна вести себе порядна кішка, щоб вправно і швидко приборкати своїх хазяїв. Так-так, вона милостиво вирішила залишити колишніх господарів квартири тут, під одним дахом з нею. Хтось же мав подбати про її безтурботне й щасливе життя в новій оселі.

„Правило перше: підлещуйся до господині, бо вона розподіляє харчі”,– згадала Касандра Котова. Тоді якомога виразніше подивилася на неї блакитними очима й ніжно проспівала: „Мур-р-няв!”

– Їй у нас подобається,– притисла до грудей руки пані Наталя. – Сашко, налий-но кицюні молока. Вона, мабуть, зголодніла.

Це вона своєму синку сказала. Хлопчина одразу кинувся до холодильника.

„Матуся мала рацію,– усміхнулася Касандра Котова,– для людей наше „няв!”, мов магічне заклинання. Правило друге: не роби те, що можуть зробити за тебе інші.

Вона гайнула до спальні й стрибнула на здоровенне ліжко. Нехай несуть їжу сюди… „Правило третє. Обирай найкраще. Дай зрозуміти, що ти варта лише такого”,– подумала кішка. В цей час Сашко переступив поріг спальні, тримаючи в руках мисочку з молоком.

– Ось ти куди сховалася,– усміхнувся хлопчик і поставив мисочку перед її носом. Прямісінько на атласну ковдру.

Касандра Котова навіть вусом не поворухнула. Нехай привчається, що котів треба вмовляти…

– Сьорбай, кицюню, молочко смачне,– лагідно сказав Сашко.

Але Касандра лише понюхала їжу. Хлопець знизав плечима.

– Мамо,– сказав він. – Вона не хоче. – І забрав мисочку так швидко, що киця навіть моргнути не встигла.

– Зараз принесе ковбаски,– промуркотіла собі під ніс Касандра.

Але ковбасу ніхто не ніс. Більше того, уже й молока не пропонували. Касандра геть засмутилася. Раптом з кухні почувся голос господині:

– Синку, йди обідати!

– Няв! – обурилася Касандра Котова. – А я?

Вона кинулася на кухню і ще здалеку побачила на столі здоровезний кусень ковбаси.

– Кася обід не пропустить,– усміхнувся Сашко й знову тицьнув їй під ніс мисочку з молоком.

Ковбаса тим часом перемістилася в Сашкову тарілку.

– Самі його сьорбайте! – хотіла відрубати Касандра Котова.

Однак раптом вона згадала четверте правило: те, що не можеш отримати правдою, візьми хитрістю. І в її голівці одразу визрів справжній котячий план. Касандра нахилилася й удала, що аж захлинається, сьорбаючи те бридке молоко. Тоді облизалася й продефілювала до Сашкової кімнати. „Головне діяти швидко і вправно, і тоді хлопчисько не встигне і шматочка ковбаски відкусити”. Вона стрибнула на крісло, звідти по килиму видерлася на шафу. Ось її ціль – модель вітрильника. Один рух лапою – і готово! Вітрильник полетів на підлогу…

Сашко почув, як у його кімнаті щось загуркотіло, і кинувся туди, забувши про обід. Боже правий! Його вітрильник на підлозі. Невже розбився? Але іграшка була цілісінькою. Бо якраз на тому місці, куди він упав, валялося кілька диванних подушок.

Хлопець поставив вітрильник на стіл і вирішив, що треба для нього пошукати надійніше місце. Але не зараз – після обіду… Він повернувся на кухню… і втупився у свою тарілку: ніби чогось не вистачає! Каша – на місці, салат – на місці. А ось ковбаси немає!

– Мамо, ти мою ковбасу не бачила? – спитав хлопець.

– От хитрун, з’їв, а тепер добавки хоче,– усміхнулася пані Наталя і попрямувала до холодильника.

„Може, й справді з’їв”,– подумав Сашко. Але дивно, що він цього не пам’ятав, та й у животі гарчало... Однак події в його кімнаті здавалися ще дивнішими. Чого б це раптом вітрильник узяв та й гепнувся із шафи? Рік простояв, а потім ні з того ні з сього упав…

Касандра в цей час зручненько вмощувалася на ліжку. Вона так ретельно облизувалася, що ковбасний дух, який витав над нею якийсь час, зник, ніби його ніколи й не було.

– Правило п’яте. Не залишай жодного сліду! – промуркотіла вона і задрімала.

Касандра Котова була задоволена. Її перше полювання на ковбасу пройшло успішно!

Ніна Воскресенська

Художник Олена Ліпаєва