В маленької Ляни були справжні ґумові чоботи. Ох і гарненькі, в квіточку, червоні. Взуваєш на ніжки – і гайда гасати по калюжах. Бризки навколо так і скачуть, так і скачуть, весело Ляночці, весело й чобіткам. Та от якось довго не було дощу. Дівчинка не діставала чобітки, аж вони бідолашні вкрилися порохом і зовсім засумували.
І так стало прикро братикам чобіткам: Правому та Лівому, що вирішили вони йти геть, шукати кращої долі.
– Не потрібні ми вже нашій Ляночці, в неї є інші друзі, про нас вже й не згадує, – сказав Лівий чобіт до Правого.
– Так, братику, йдемо звідси, може, комусь ми знадобимося більше, - так і вирішили.
Вночі братики-ґумовці підійшли до ліжечка, де спала Ляна і почали прощатися:
– До побачення, наша маленька господинько, нам було добре з тобою, та ми вже тобі не потрібні, – та у відповідь почули лише тихеньке сопіння, дівчинка давно спала.
– Ну от, ми їй справді не потрібні, - помітив хтось з братів.
– Еге-гей, – зашурхотіло щось в кутку кімнати. – Що це ви собі надумали? Куди зібралися?
До братів-чобітків вийшов зі свого закутка чорний кіт. Він був великий і пухнастий, знав в усьому порядок, завжди слідкував, щоб всі Лянині чобітки, черевички та босоніжки стояли на місці. Чоботи дуже боялися чорного Кота, бо він справді розлютився.
– Що це ви собі вигадали? – почав сваритися він. – А якщо завтра дощ? Як Ляна піде гуляти? Ви про це подумали? Як же вам не соромно!?
Червоні чоботи почервоніли ще більше.
– А що, бачиш, ми прийшли прощатися, а вона навіть не ворухнула пальчиком, щоб нас затримати. На вулиці давно сухо і ми зовсім не потрібні нашій господині!
– Ходіть зі мною! – наказав чорний Кіт, трошки подумавши.
Чоботи почовгали за ним. Прочинилися двері і чоботи разом з котом опинилися на ґанку. Небо було чорне-чорне. Ніде не було видно ні однієї зірочки, ні одного промінчика місяця. А ще здіймався вітрисько.
– Бачите? Завтра точно буде дощ. А якщо ви підете? Як Ляна зможе вибігти на вулицю до подружок? Як вона зможе вибігти в магазин по хліб? Через вас вона не допоможе мамі винести сміття!!! Чи вам не соромно?
Лівий подивився на Правого, чобіткам було дійсно дуже соромно. Вони зовсім не подумали про свою маленьку господиню.
– Ми більше ніколи не тікатимемо з дому, – пообіцяли вони пухнастику.
– Ну, дивіться мені! А тепер, гайда на місце, вам давно пора спати! Завтра доведеться находитися і набігатися.
Чобітки повернулися на полицю, стали на своє місце поміж рожевими босоніжками і бузковими туфельками. Туфельки сонно посунулись, щоб всі вмістилися. Як, насправді, добре дома!
– Добраніч, Лівий!
– Добраніч, Правий.
Чобітки заснули і їм снилося, як вони разом з Ляною бігають по калюжах, а навколо розлітаються бризки.
