В однієї матусі було двоє маленьких діток-гномиків, звали їх Оленка і Марко. Вони завжди весело бавилися, всі їх називали непосидами. Братик з сестричкою жили дуже-дуже дружно, хоча інколи і сварилися, але швидко мирилися, бо сумували за іграми і новими пригодами. Одного дня трапилося так, що Марко не захотів бавитися з Оленкою - тихенько лежав в ліжечку, а вона не могла його розважити. Вже й м’ячик йому кидала і книжечки з машинками приносила, співала пісеньку, навіть знайшла мамині окуляри. Ні, Марчик не хотів бавитися. Засумувала й Оленка.
Аж раптом перед нею з’явився малесенький жартун-веселун, в величезному зеленому капелюсі, червоній безрукавці і оранжевих в синій горошок штанцях.
– Привіт, Оленко! Пішли зі мною бавитися! Помандруємо з тобою найвеселішою країною найсмішніших жартунів! – І засміявся так, що затанцювали широченні поли його зеленого капелюха.
– Не можу, - похнюпилась Оленка, - в мене хворий братик. – Сумно-сумно мовила вона, аж слізка скотилася по щічці.
– Це нічого, ми його з собою візьмемо, адже в нашій найсмішній країні найвеселіших жартунів (ха-ха, завжди плутаю таку довжелезну назву) всі їздять на своїх ліжечках і багато сміються, швидко виліковуються і більше не хворіють!
– Ну, Жартуне-Веселуне, спитайся в Марчика, щось йому дуже погано. Я й не знаю, чи захоче він кататися на своєму ліжечку по вашій веселій країні.
– А давай ми не будемо в нього питати, просто схопимо його ліжечко, поки він спить і помчимо всі разом!
– О, яка чудова ідея! Давай. Він якраз спить!
– Але пам’ятай: треба швиденько заскочити на ліжко, заплющити очі і голосно гукнути: «Вперед, ракето, до найсмішнішої країни найжартівливіших веселунів!» (або як там згадаєш). І ми помчимо тоді швидше від вітру, дивись, не можна затриматись ні на мить, бо інакше потрапимо ми до найсумнішого цартсва найзаплаканіших вередунів. Тоді буде непереливки, ми залишимося там назавжди, захворіємо і станемо вередунами.
– Тоді, не зволікаймо, летимо! Вперед ракето, до найжартівливішої країни найвеселіших сміхунів! Ой, якось не так згадала.
– Це нічого, основне, що загадала і про сміх, і про веселість, і про жарти! А тепер вперед до веселки, саме там наша країна. Ура! Обганяй цих ворон, вони з царства вередунів!
– О, з нами летять ластівки!
– Так, вони теж веселуни! Вітер несе нас прямо до мети, підняти парус! Вперед! Вперед!
Сонце світило перед цим незвичайним човном, Марко тихенько спав, навіть не підозрюючи, які пригоди чекали на нього попереду, а Оленка з Жартуном-Веселуном сміливо керувала човном-ракетою-ліжком прямо до райдуги, до нових пригод і до найкращого лікаря для Марка – сміху і пригод.
Чи довго летіли вони чи ні, не помітили, бо так гарно було навколо: зелені ліси, жовті поля, синє небо, тепле сонечко, веселі ластівки. Пролітали і повз сумне царство найвердливіших плакс (певно, теж наплутала але основне ж згадала :) ). Оленці жахливо не сподобалось – ліс непрохідний, темний якийсь, самі хащі і болота, навколо в’ються ворони і комарі, а всі істоти страшенно сумні, хлюпаючі носом і заплакані. Всі замотані в шаліки, червоні носи сигналізують, що сюди зовсім-зовсім не варто потрапляти маленьким дітям, а ще щось їх намагалося збити, щоб всі потрапили до цього неприємного місця. Довелося летіти ще швидше, аж вітер гудів в вушках, Оленка мусила їх закрити долоньками, а Жартун-Веселун придумав, що якщо стати проти вітру і голосно-голосно співати, то до вух вітер не заглядає. Веселка наближалася, наші друзі пролітали над найрозумнішою країною найдопитливіших мудрагелів, перепрошую, якщо щось не так, але ж ви пам’ятаєте, що основне назвати всі головні слова.
От, нарешті, прилетіли, приземлятись довелося прямо на ценральну площу перед палацом найнайнайвеселішого Жартуна-Сміхотуна. Вся вулиця була розмальована барвами веселки – червоні кульки весело танцювали з помаранчовими апельсинами на зелених чудо-деревах з синіми стовбурами. Фіалкові стіни палацу гарно відбивалися в блакитних водах чарівного фонтану, а жовті квіти співали смішні пісеньки про мешканців цього дивного краю. Всі ходили усміхнені і дуже-дуже чудернацько одягенні. Різноманітні капелюшки і капелюхи – рожеві з хвостами, блакитні з квітами, малинові з кущами самої малини і ще ціла купа всіляких головних уборів, на які не вистачило Оленки, але які розважали усіх сусідів, подорожніх, туристів :). В блакитному ставку плавали різнокольорові качки, коли Оленка роззирнулася, то побачила, що в одному місці маленький жартун розмальовує білих качечок в усі барви акварелями, качки задоволено відпливали від нього, але з часом фарба змивалася, і качки підпливали знову, а жартун розмальовував їх в бузковий, вишневий, буряковий, темно-синій, золотий, зелений в червону крапочку, жовтий в брунатну квіточку. Качки були дуже задоволені. А в іншому місці ціла юрба заклопотаних сміхотунок розфарбовували клумбу троянд. Весело стало Оленці. Аж тут відкрив очі Марчик, його червоне личко виглядало дуже стомленим, набряклі повіки ледь відкривалися, було видно, як йому не добре. Яскраве сонечко болюче різало, від легенького вітерцю ставало дуже холодно, він замотався в ковдру і благально дивився на сестричку.
– Марчику-братику, відкрий очки, подивися, як гарно навколо.
– Я не можу, мені боляче! – захникав Марко.
Навколо залунала тривога, загуділо, зауукало, завило, з репродукторів донеслося:
– Увага, увага, увага! На території країни завівся шпигун з ворожого царства! Будьте обережно, не заразіться сльозами і поганим настроєм.
– Він не шпигун! Він мій братик! І він хворий, йому погано, бачите, як йому все болить! – сміливо закрила Марка Оленка. Вона нікому не дасть образити братика.
– У-у-у-у-у-ух. Опа, я тут! Ха-ха-ха-ха! – почав заразно сміятися веселий чоловічок в різнобарвному комбінезоні в кружечки і лінієчки. Його роздвоєна з дзвіночками шапка була не схожа на жоден з капелюхів, раніше бачених Оленкою. – Я найнайнайнайвеселіший Жартун-Сміхотун, а ще трохи лікар. Показуйте хворого! О, друже мій, тут все складніше, ніж я думав... А ти знаєш, що подібний до бурячка, але в крапочку? Ні? А тоді ще, є така жаба в прищики, ропуха зветься, ми ніжно її звемо ропушенька, вона така зелена, гарна, підходить під колір моїх штанів.
– Ваші ж штани червоно-синьо-оранжеві. Як до них підходить зелена жаба?
– Ха-ха-ха! Дівчинко, в цьому вся чарівність. Уяви, як гарно виглядає зелене на такому кольоровому тлі! Але я не про те, отож, Марчику, ти мені чимось нагадуєш цю жабку – ропушеньку. Хочеш, я вас познайомлю? Ви будете пасувати один одному: вона зелена в прищики, а ти червоний! Ха-ха-ха.
– Хі-хі-хі, - стало смішно й Оленці, коли вона уявила, як Марко пасує до жаби :) :). Подивилася на братика, він теж усміхався.
– Слухай, хлопче, досить лежати, зараз я тебе розфарбую, щоб ти не був такий одноманітно червоний і йди, допомагай іншим розфарбовувати світ. Хочеш я дам тобі великого пензля? Або можу дати три маленьких...
– А можна і великого, і три маленьких?
– Ну, звичайно можна. А що ти хочеш розмальовувати?
– Стіни палацу!
– Ура, нарешті я матиму розфарбований палац, чомусь ніхто не хоче його розмальовувати.
– А можна й мені помалювати? – спитала Оленка.
– А співати ти вмієш?
– Так, вмію!
– Тоді, звичайно, можеш малювати і обов’язково співай при цьому пісеньку. - Оленка заспівала пісеньку про маленьких гномиків, які так люблять мандрувати. Маркові стало весело-весело, він підхопив гарну Оленчину пісеньку, засміявся і чим довше він сміявся, тим краще йому ставало, почали сходити прищики і він вже зовсім не нагадував жабку-ропушеньку, а просто розмальованого хлопчика. Разом з сестричкою вони розфарбували фіолетові стіни Сміхунового палацу. Чого там тільки не було і весела райдуга, і смішні чоловічки, і зелений ліс, і ліжко-ракета. Коли все було закінчено, діти помітили, що вже сідає сонечко і їм пора додому. Сіли на ліжечко і помчали, сонечко світило їм в спини, вітерець лагідно тріпав біляве волосся, а Марко і Оленка все співали і співали веселу пісеньку про гномиків, не помітили навіть, як долетіли, о, і матуся кличе вечеряти :)
