Галина Мирослава
Вечорами, коли сором’язлива матіола переставала ховатись від яскравого сонячного світла, натомість розпружнювала своє тендітне приємне тіло з небесного кольору квітами і заповнювала своїми пахощами усеньке подвір’я, пузань Шу – неясного забарвлення кіт – просився з хати на вулицю погулять. І його, звісно ж, відпускали.
Тільки він виходив на подвірок, тут же розлягався на протоптаній стежці між матіолами та білими маками. І так було щодня. Цю звичну процедуру знали всі навколо, вона навіть була потрактована як доказ необхідності щороку сіяти матіолу. Та одного дня Шу, вчувши як вітер виспівував шу-шу і матіола шушукала йому у відповідь, почимчикував повз матіолу далі, мовби її і не було, підійшов до вишні і почав дряпатись на неї. Тяжко йому давався підйом, але він врешті-решт справився. Щойно дістався до першого розгалуження гілок, як кудись наче провалився.
Три дні усі гуртом його шукали. І в траву заглядали, і по дереву лазили, і до кожного шелесту прислухались. Нічого. На четвертий день Шу повернувся, при тому він був удвічі грубший. Дивувались усі, тим більше, що кіт пахнув точнісінько як матіола.
Наступного дня подія повторилась – Шу знову щез. І так само на три дні. І всі гуртом намагались на нього натрапити, бодай намацати або наслухати, якщо вже не нагледіти. Не вдалось. Але на четвертий день він з’явився особисто усім на очі ще так раз завгрубший. До того ж пахнув матіолою і був на неї схожий кольором. Точніше, відтінками кольору.
Третього разу за котом стежили геть усі, щоб чого доброго не втік. Та не вистежили – пропав. Перемацали кожну гілочку вишні, перенюхали кожну матіолочку, передивились під кожною ромашкою. Нема та й годі. Пройшло три дні. Чекають, чекають, а Шу не йде. Плачуть, ридають, сльози відрами виносять. Нема.
Через днів, мабуть, сім вночі хтось до хати добивається, але не нявчить і на Шу не реагує. Не відчиняють – бояться. Затихло. Тоді хтось у вікно застукав. Ані м’яв не каже, ані на Шу не відгукується. Не пускають – страх бере. На ранок стихло, а під дверима сліди котячі і під вікнами сліди. Та самого кота далі нема. І тут глип – на вишні будиночок стоїть, зовсім такий як справжній, тільки розмірами менший. Біля нього таке ж подвір’я, лише маленьке. Такі ж матіоли, такі ж ромашки, і стежка така ж. А на стежці Шу сидить, та такий вже крихітний, що й уявити було б важко, якби на власні очі не побачили. Хотіли було зняти котика – щось не дає. Кричали до нього, прохали – не йде та й усе. А як надумали спиляти вишню, самі маленькими стали і в хатині на вишеньці опинились, а справжня мовби вивітрилась.
Отакі от справи. Нашушукав щось кіт, наматіолив – і нема тепер на те ради. Кажуть люди, що як назвеш, то так і буде, - от і дожилися. І що його робити?! А що як кота перейменувати?! Може варто було б спробувати?
