З легкістю кожен може потвердити, що геть усі хлопці на цілому світі бавляться у війну, якщо й не часто, то хоч іноді. Тільки й чути з усіх кутків та закутів „паль-паль-паль” та „бух-бух”. Інколи тої стрілянини аж задосить. Насправді ж ніхто з хороших людей війни не хотів і не хоче - вона потрібна як дірка в голові. Хочеться миру, однак про всяк слід бути готовими до війни. Та хлопці мають чоловічий гонір, вони, тільки-но з пелюшок повискакують, прагнуть показати всім і самі собі передусім, що нічого, геть нічого, не бояться. А от дорослі козаки, що на самім Запорожжі заправляли, а може запорожили, то ті поправду не боялись. Вони всі як один цікавились зброєю, знали її ліпше за свої вуха, а зброярів шанували мов рідних братів. І не мало значення, рушникарі то, що виробляли рушниці, чи сагайдачники, знамениті своїми луками, чи то стрільники, відомі стрілами, ачи гармаші, звані пушкарями. Знались козаки і з шабельниками, мечниками, а також майстрами з виготовлення пороху, ядер та куль. Козацтво любило зброярів та славило щиро і відверто справжню роботу й цих неабияких майстрів.
Кажуть, що мало де були такі гарні зброярі, як у Львові. Ви думаєте, що то ні сіло ні впало у Львові нині діє музей зброї? А чи відаєте, що Львів тривалий час був одним з відомих центрів зброярства? А що львівським пушкарям давали замовлення польські королі, волоські господарі та молдавські воєводи? Не просто було скласти іспит на звання зброяра. Звичайно, роботу давали посильну, але учень повинен був її робити під наглядом хоча би двох знаних майстрів, щоб ніхто не зумів бодай підказати, чи, ще гірше, допомогти. Зброярі пильнували та настійливо берегли свої секрети, впевнено й гідно ставили свої клейма на виробах, щоб усі бачили, хто зробив ту чи іншу річ. Недарма вони були шанованими та ваговитими людьми у Львові.
Хлопчаки часто-густо крутились біля зброярень, набридали, стоячи як гріх над душею. Дорослі кого відганяли, кого й до роботи залучали. Ніде правди діти, траплялись різні курйози. Скажуть хлопчаку вранці принести води, а його як чорт оберне, аж ввечері з водою теліпається, та ще й повихлюпує половину. Такого більше не просять, женуть від себе під три чорти. Інший же метушиться без потреби, де не слід як козак з маку вискакує, все біля нього догори цапки. З таким каші не звариш, жар за халяву насипле. А який мрійливий, занесе того за хмари, то й забуде де та що робить. Того теж не беруть, випроваджують чимшвидше за хвіртку, адже і йому наука як лисому гребінь. Найбільше ж не любили майстри балакучих. Ще сам ні бум-бум ні ку-ку-ріку, а вже язик його меле й меле безперестанку та все не до ладу не до складу. Писок як цісарська брама. У три шиї такого баламута гнати. Зате коли напрошувались в учні світлі голови, що вміли мотати на ус кожне слово учителя, наполегливі, віддані справі, зброярі не могли їм відмовити. Хіба таких не візьмеш, то є дар Божий, був би гріх відшити. А от вчили вже таких від душі, не один раз і вчитель, і учень мордувались над виробами разом до сьомого поту, ніг під собою не чуючи, а руки – ті аж відвалювались. Відпочивши, знову брались до роботи. „Дві смерті не буває,” – жартували.
Де знайти мечників у місті – знав кожен. Кого би не поспитали, відказав би: „На Краківській”. Один хлопчисько, звали його Нестор, круглий сирота, зайшлий до Львова з якогось передмістя, давно носився з думкою побачити справжнього живого зброяра. Розпитавши людей, а язик, знаєте, і до Києва заведе, дістався до Краківської. А вже до мечника ноги самі його занесли.
Той мечник був звиклим до всіляких роззяв, прилипок, диваків, тому й не звертав уваги на хлопчину, що вештався біля його майстерні. А малому дух запирало, подих перехоплювало, його щире серденько ледь не вискакувало з грудей. Завжди, коли він проходив повз майстерні ковалів і бачив на щитку виразно зображені молот та ковадло, його довго не покидало відчуття щастя, а тут – меч. Такої сили почуттів земними словами не передаси.
Передусім Нестор зняв шапку, зворушно вклонився, належно привітався:
– Дай Боже здоров’ячка! – і, переминаючись з ноги на ногу, звернувся зі словами: - Даруйте, що відриваю вас від роботи, та чи не могли б Ви, якщо Ваша ласка, дозволити мені хоч трішки тут постояти, помилуватись.
– Іншим разом, у мене багато роботи, - гостро відсік зброяр і зачинив двері перед самим носом.
Хлопець не був з тих, що гамселять у двері, добиваючись свого, зате й не з тих, хто легко від свого відступається. Він сів під зброярнею, дістав свою торбинку, щипнув хліба, сьорбнув води, зав’язав свого вузлика і тихо чекав. Мечник не витримав першим:
– Заходь уже, - каже, - дивись. І провів до виставлених у ряд мечів.
– Ну що, козаче, можна такими супостата на локшину посікти?!
Хлопець мило всміхнувся, не відводячи погляду від зброї. Любується, не сміє торкнутись.
– Торкайся-торкайся, - сміється мечник, а при тім придивляється до Нестора, міркує, чи вийшов би з того учень. Потихеньку майстер почав випитувати про те, про се. Наостанок і каже:
– Як не маєш де, можеш у мене заночувати. А зараз підсоби трохи.
Нескладну роботу дав: поперекладати щось, порохи попротирати. Сам же спостерігав, особливо на руки дивився, чи верткі вони, чи міцні, чи обережні. Абижто не помилитись. Колись узяв одного з вулиці, а той ошукав і щез. Цей ніби не такий, та все ж треба бути уважним.
Минув день, два. Нестор допався до роботи, як спраглий до криниці. Будь-що ладен перекусити, лише про роботу дбає, пильнує, не з легковагих. Майстер все дужче до хлопця горнеться, прагне досвід свій передати. Не отямились, як і рік позаду. Змужнів Нестор. Розумака. Ремесло швидко опановує, вперед і вперед у майстерності простує. Оскільки майстер своєї сім’ї не мав, став йому малий за сина. Вже не перебивається хлопець всухопарки, їсть за одним столом з мечником, а потім працюють рука до руки.
Та недаремно кажуть: „Лише б здоров’ячко при вас держалося”. Одного дня з малим щось сталось, зліг, підвестись не годен. Старий майстер лікарів одного за одним кличе, вони хлопця бадають, геть усюди оглядають, та на один кшталт одне торочать: „Кінець”. Ремісник вірити не хоче. Занехаяв роботу, цілими днями біля Нестора крутиться. Які грошенята в нього водилися, всі на лікарів поспускав, а зарадити не може. Аж ось несподівано зайшов до нього сусідський музика. Пильно глянув на хлопця і тут же звістив, що бачиш на Ринку такого ж. Вирішив мечник знайти двійника. Справа стояла за малим, тобто хто сидітиме біля хлопця. Мечник домовився з сусідами. Вони одноголосно згодились по черзі доглядати Нестора. Один втомиться, другий прийде, а як того сон почне змагати, третій допоможе, а ні – перший прибіжить. Уранці мечник вийшов з дому на пошуки. Не стямився, як самоплином винесло його на Ринок. На площі яблуку ніде було впасти. Люди, крам, старці, прохаючі на кожному кроці. Трудно навіть побачити когось зі знайомих. Штовханина, метушня, репет. І тут хтось боляче трутив його ліктем. Чоловік повернувся – і ледь не заточився від вигляду хлопця, якого зобачив, мовби в землю по пояс ввігнало. Перед ним стояв схожий, як дві краплі води, на його названого сина хлопець. Такий же рослий, чорноволосий, тільки різниця була в поглядах очей. У цього очі таїли щось дуже недобре, паршиве. Глянеш – задубієш тут же. Мечник переборов притаєний страх і спробував зав’язати з двійником розмову. Виявилось, що малого теж звуть Нестор і що він теж сирота. Чим більше чоловік питав, тим сильніше дивувався. Хлопець до дрібниць виповідав ті ж самі історії, що і його Нестор. На доказ ще й час від часу витягав якісь речі зі спідніх кишень, що мали б переконливо потверджувати все ним сказане. Та говорив цей Нестор якось так, що мечнику плило в очах. Важко майстрові було й слухати, адже перед очима стояв хворий син, і у той же час він хотів іти за цим Нестором, якого про себе охрестив Нестором Пронизуючим. Думки кишіли в голові, плутались. Аж коли малий закінчив говорити, все вляглось. То радше була біда, ніж щастя, знайти цього двійника. Майстер жодним словом не обмовився про свого Нестора, прикутого до постелі, тільки обережно спитав:
– Чого ти тут, у Львові?
На мить хлопчисько спалахнув, його кудлата голова сіпнулась, очі, здавалось, душу поклали під ніж. Слава Богу, тривало це не довго. Нестор зверхньо зиркнув і одтяв:
– Одну душу шукаю.
Сказанувши руба, миттю зник.
Старий побрів додому. Синові не було легше. Мечника обсіли гіркі думи. Не знав він як зарадити і чим. Ревно лишень молився Богу та просив у нього допомоги. Та ось раптом хтось постукав. Чоловік байдуже підійшов до дверей, відчинив. На порозі побачив знайомого на обличчя старезного діда. Не встиг господар і рота роззявити, як той опинився біля сина.
– Пам’ятаєш, – каже, – як ти мене колись з голоду вирятував?! Не хвилюйся: малий зараз прийде до тями. Біда, що на його душу дух вітру полює. Зроби синові такого меча, який сам може постати проти злого духа. Як малий отямиться, посади його на оцього коня, - ремісник обернувся, а в дверях арабський скакун стоїть, - нехай летить в чисте поле.
Старець тихо вийшов, мовби розчиняючись у повітрі. Запахло ладаном. Мечник тут же взявся до роботи. Робив моментом. Чувся паном над панами. Як закінчив, то і Нестор з постелі піднявся. Зробили так, як було сказано: взяв хлопець у десницю меч, сів на коня і помчав у чисте поле. А звідти вийшов йому на стрічу другий Нестор з іншим мечем та на іншому коні. Зав’язалась кривава битва. Навхрест склались мечі. Небо дрижало, гори двигтіли. Сонце кривавилось, земля під ногами висихала. Та сталося так, як казалося: переміг мечників син, гордо вознісши славу меча, зробленого названим батьком.
Минув час, виріс Нестор, ніколи не сторонячись жодної роботи, і коли сам майстром став, слава про нього вихором понеслась повсюди. І донині його мечі знаючі люди ой-як пильнують, шанують, у найславетніших музеях виставляють на найпочесніших місцях. Шукай – побачиш, щоб не стерлась пам’ять про Нестора, ніколи не стерлась.
