З того часу, як вийшов наказ : усім купцям не обминати Львів, звідки вони б не були, а навпаки заїжджати та викладати для продажу свій крам, Львів став центром ,через який товари переправлялись зі Сходу на Захід і з Заходу на Схід. Саме тому тут завжди були родзинки: не тільки ті, що є сушеним виноградом, але й ті, що символізують щось цікавеньке, оригінальне. А коли вже Львів почав перетворюватись на центр мод та мистецького смаку для багатьох країн, примхливі львівські панянки занадились до люстерка.
Тож нічого дивного, що львівські склярі, звані гутники, швидко навчились на своїх підприємствах-гутах, крім коштовного посуду та окулярів, робити дзеркала. Дзеркала потребували обережності. Їх виробляли на смак замовників делікатно, як тоді казали, суптельно. Замовники ж , як звичайно, накидали свої, не завжди легкі умови. Люстерка робились обов’язково якісними та правдивими. Хоча, як знаєте, всім не догодиш. Кожна панночка хотіла бачити себе красунею, а не кожна нею, на превеликий жаль, була. Одні з цим мирились, інші ж – ні. Ті інші сердились на гутників, розбивали дзеркала, влаштовували бучі. Бідні склярі! То марна справа – сперечатись з вередливими панночками: ні ляпаса не одважиш, вони ж жінки, ні голосу не підвищиш, бо чоловікам не гоже на жінок кричати. От і доводилось, поважаючи себе, яке б роздратування не розпирало, закусити губу і триматися в руках.
А один скляр з ясною душею вирішив вигадати таке люстерко, щоб кожна панянка бачила себе гарною. Його колеги насміхались: „ Невже таке буває? В тебе, напевно, розум потьмарився?! Шкарадне – завжди шкарадне”. Гутник не здавася, попри неприховані насмішки він продовжував носитися зі своїм задумом. Звісна річ, не одразу прийшла йому до голови думка про те, як те люстерко зробити. Не один раз він упрівав надаремно, відкидав цей намір, а потім знову, навчений гірким досвідом, працював, намагаючись не повторювати старих помилок. Як брався до тієї справи, мрії трималися лише на чесному слові, але декілька місяців поспіль йому з Божою поміччю вдалось витворити неймовірне люстерко, в яке, хто б не глянув, втішиться. Що не кажи, вміло те дзеркальце зробити личко ніжнішим, а погляд добрішим. У те люстерко гутник вклав усю свою душу, всі свої знання та вміння. Мабуть, всього себе, бо коли зробив, пішов з цього світу.
Спершу те дзеркальце потрапило до писаної красуні. Вона його і не відрізнила від інших. Пізніше – до кволої старої пані, якій було не до люстерка. Аж згодом, чисто випадково, його, оправленого в золоту рамочку, повісили в якомусь пишному палаці. Йдуть панночки до танцю, глянуть на себе в дзеркальце – серцям літати хочеться. Йдуть до столу, спідтишка в люстерко зиркнуть – плечі самі розправляться, шийки попідтягуються – майже пави. Збираються покидати палац, не обминуть подивитись на себе, щоб якомога довше радістю наливатися.
Прикро лише, що довідався про люстерко один корисливий чоловік, хотів на ньому ґешефт зробити. А поки знімали дзеркало зі старих цвяшків, воно висковзнуло з рами та впало, розбилося на друзки, і з того часу кожен з тих кавалочків вже не красу творить, а прекрасне спотворює.
Хоча переказують, що існує заповіт гутника, написаний невидимими чорнилами. І тільки той, хто має по-справжньому гарячу любов до роблення дзеркал, зможе заповіт розшифрувати. А як прочитає, йому відкриється таїна прекрасного дзеркала. Єдине, що треба, - бути одержимим палкою любов’ю до цієї благородної справи.
