Ольга Пенюк
Одного літнього сонячного дня Іринка, Петрик і Тарасик відправилися на прогулянку. Вони гуляли на моріжку біля хати, поки не натрапили на дивну скриньку. Невеличка таємнича коробочка лежала у траві і дивно виблискувала від сонячних промінчиків. Петрик підняв її та уважно почав розглядати. Вона була легка, ніби пуста, але відкрити її чомусь було неможливо. Довго хлопці мудрували над нею, і ось, нарешті, вона відкрилася. Із скриньки з сильним свистом щось вилетіло. Воно почало збільшуватися в розмірах и дуже голосно говорити. Діти налякано стояли и дивилися вверх. Над ними угорі нависла велика темна хмара, з якої виглядало обличчя, яке нагадувало злу чарівницю. Вона неприємно сміялася і раділа, що нарешті вибралася з тої малої і незручної скриньки. А тепер, коли стала вільною, вона вирішила зробити для людей щось погане. Діти почули, як вона промовляла якісь незрозумілі їм слова: «Абра-кадабра-чуфики-муфики». І за мить все навколо почало втрачати колір: квіточки, зелені листочки, пташки, сонечко все це стало безбарвним. А зла чарівниця полетіла далі радіючи з того, що накоїла.
Перелякані діти побігли в хату, де розповіли про все, що сталося, бабусі.
Старенька бабуся знала багато цікавого. Вона заспокоїла дітей і сказала, що зможе їм допомогти. «Аби світ знову став кольоровим і барвистим, - сказала
вона, -- треба відправитися в пошуки, знайти сім кольорів веселки і принести мені. Лише тоді я зможу вам допомогти».
Недовго думаючи, діти вирішили відправитись в дорогу . Вони взяли зі собою сім невеличких пляшечок для фарби. Бабуся дала їм ще й чарівний клубочок, який їх мав привести назад додому.
Мандри тривали довго. Діти відправилися в дальній лісок, де росли різнокольорові квіти. Там вони довірливо розповіли квіточкам про те, що відбулось. І сталося диво. Квіточки ожили і почали говорити: «Не сумуйте, ми всі з радістю допоможемо вам». Вони підійшли до дітей і кожна поділилася своїм кольором. Кульбабка дала їм жовту фарбу, мак - червону, волошка – синю, фіалочка - фіолетову, річка - блакитну. Незабаром прискакав коник-стрибунець, який дав їм зелену фарбу. І лише тільки одна пляшечка залишалася пустою. Дітям бракувало помаранчевого кольору. Вони знову пригадали слова бабусі: «Тільки тоді все стане таким як було, коли кольорів буде сім».
Вони зажурено сиділи на лісовій галявці і радилися про те, де ж їм знайти помаранчевий колір. Їх розмову випадково підслухав зайчик, який пробігав повз них. Він зупинився і радісно сказав: «А я знаю, як вам допомогти. Швиденько ідемо зі мною!».
Недалеко, в глибині лісу, вони натрапили на яскраво – помаранчеву маленьку білочку, яка з радістю додала їм останній і такий потрібний колір.
Коли всі пляшечки були наповнені різнокольоровими фарбами , що відповідали кольорам веселки, радісні і усміхнені діти повернулися додому.
Там бабуся обережно вилила всі фарби у глиняний глечик, потім все змішала, тихенько і усміхнено прошепотіла якісь чарівні слова і хлюпнула все догори на небо.
О, диво! На небі знову з’явилася яскрава веселка! Вона стала радісно посміхатися, а все навколо стало оживати: заспівали пташки, підняли голівки квіти і все навкруги засяяло новими кольорами, але вони були ще яскравішими.
Лише тоді діти зрозуміли, що добро, дружба і допомога один одному перемогли зло. Весь світ навколо них став дивовижним, барвистим і засяяв яскравими кольорами веселки.
