Марія Морозенко
Любі друзі, дозвольте познайомити вас із двома чарівними зайчиками. Отой, що зліва, це – Скік, а той, що справа – певна річ, Скок. Ой! Здається, я помилилася. Та як тут не помилитися: два братики Скік і Скок до крапельки схожі між собою. Усі лісові мешканці часто помиляються. Зайченята не ображаються, радо відгукуються. Щоправда, Скок іноді заперечує:
– Хіба ви не бачите різниці? Подивіться на мої вушка!
А треба сказати, що найбільша гордість усіх зайчиків, це їхні вушка. Мама зайченят, яку усі звуть Веселинкою (за її веселу вдачу), щосуботи, під час чергового купання ретельно міряє вушка своїх синочків, відзначає на галузці щонайменші зміни. І саме Веселинка помітила, що рівно на одну поділку вушка Скока стали довшими. І хоча одна поділка, це зовсім небагато, майже непомітно, та саме це зробило Скока трішки хвалькуватим. Відтепер неодмінно в розмовах із друзями він не забував похвалитися:
– А знаєте, у мене аж на поділку виросли вушка!
За тиждень його хвальба так набридла лісовим мешканцям, що усі вголос насміхалися:
– Гей, Скоку! Кажуть, у тебе стали довшими вушка! Тепер їх легше посмикувати.
Хвалькуватий Скок гордо підносив свої вушка, а Скік щоранку прикладав галузку до своїх вушок і не помічав ніяких змін. За кілька днів він так посмутнів, що майже не вибігав на галявину, хоча дуже любив ігри і розваги. Ось такий трішки сумненький початок лісової пригоди. Втім, слухайте далі.
У найтемнішій гущавині лісу живе найжахливіше і найпотворніше страхіття – Лісова Мара. Навіть дорослі звірі бояться її, і сам великий ведмідь обходить десятою дорогою. Найдужче страхітливої потвори бояться маленькі звірятка. Мами суворо наказують їм:
– Не бігайте у гущавину, бо зустрінетеся з Лісовою Марою, схожою на розчахнутий стовбур; потрапите в її лапища із розчепірених гілок; злякаєтеся величезної голови, витесаної із трухлявого стовбура.
Маленькі звірятка не бігають далеко від дому, бояться потикатися вглиб лісу. Зайченята Скік і Скок також пообіцяли мамі нізащо в світі не потрапляти на очі Лісовій Марі. А все ж хвалькуватий Скок не втримався:
– Коли я виросту, неодмінно піду до Лісової Мари і прожену її геть із нашого лісу.
Маленький Скок не знав, що зустрінеться з лісовим чудовиськом значно раніше. А сталося це ось як…
Одного дня мама Веселинка прокинулася раніше звичайного. Ліс ще спав. Дрімали навіть кущики та дерева, що оточували зусібіч галявину. Не спалося лише мамі Веселинці. Розпочинався незвичайний, особливо радісний і святковий день, день народження її улюблених синочків. І звісно, як усі мами, мама Веселинка ще звечора приготувала усе до святкового столу: дістала мед, горіхи, гриби; зварила кисіль із лісових ягід; зробила малинове і суничне морозиво. Весь вечір клопоталася турботлива матуся. Авжеж. Багатьох маленьких гостей запросили зайченята: білочку, синичок, їжачків, навіть кумедне ведмежатко, з яким нещодавно подружилися. Мама Веселинка так заклопоталася, що аж увечері згадала про дуже важливе, та пізно вже було бігти за солодкою морквою. Поле зеленіло зовсім близько біля лісу, але краще увечері туди не потикатися. Небезпека чатує всюди. Мама вирішила збігати за морквою вранці, тому й прокинулась ні світ, ні зоря. Вона заглянула до своїх синочків, причинила дверцята і поспішила з дому.
Швидко дісталася Веселинка до морквяного поля, ще тільки сонце ледь-ледь зарожевіло на краєчку неба. Заросилися в траві лапки, від чого було трохи прохолодно. Вона на це не зважала – хутенько вирвала кілька чудових соковитих морквин і раптом побачила, як від села, прямісінько на неї наставивши вперед ріжки, і, помахуючи довгим хвостом, мчить велике і плямисте чудовисько. За тим чудовиськом бігли люди. Веселинка так злякалася, що кинула на землю моркву і хутко помчала до лісу. З переляку вона побігла не в сторону стежечки, а влетіла прямісінько в гущавину. Страшне чудовисько і люди були вже далеко позаду, однак вона бігла все далі та далі, доки не спіткнулася і не скотилася в глибоку яму…
Веселинка лежала на дні ями і боялася поворухнутися – ліва ніжка так боліла, що найменший рух завдавав нестерпного болю.
– Допоможіть! – безпорадно вигукнула вона. Цієї ж миті над ямою схилилася потвора і скрипучим голосом радо зашелестіла:
– Ага! Нарешті я тебе спіймала, розбишако! Зараз ти заплатиш за всі ті зламані деревця.
– Які деревця? – злякано пролопотіла Веселинка.
– Які дерева, питаєш? – ще нижче нахилилося страхіття. – А ті, що я нещодавно посадила, а ти зламала. Я довго чатувала на тебе, і добре бачила, як ти летіла через ліс, натикаючись на кущики і дерева, ніби мало тобі стежечок.
– Ой! – скрикнула Веселика. – Тітонько Лісова Маро, повірте мені, я не робила цього.
– Не робила, кажеш? Сорока добре бачила, як хтось сірий вчора наступив лапою на молоденьку берізку і зламав її. То що ти на це скажеш? Мене не проведеш. Я добре бачу, що ти і є та сіра розбишака.
– Ні, тітонько! Ви помиляєтеся. Я напевно знаю, хто чинить зло лісу. Це зовсім не я.
– Не ти? А хто ж тоді?
– Допоможіть вибратися з ями, і я вам усе розкажу.
– Ага! Так я й тобі повірила. Тебе дістань, а ти й утечеш.
– Ні! Коли б я й хотіла втекти, то не змогла б. У мене поранена ніжка… Допоможіть, благаю! Скік і Скок, мої синочки, дома самі… У них сьогодні
день народження… Я хотіла нарвати моркви у полі, а от що сталося, – схлипуючи промовила Веселинка і вголос розплакалася.
– Гм, – пробубоніла під ніс Лісова Мара. – мабуть, я таки справді помилилася. Сорока казала, що зламав берізку сірий здоровило, а ця плакса щось надто мізерна.
– Тіточко, – крізь сльози промовила Веселинка, – берізку зламав Сірий Вовк. Я знаю це напевно. Вчора, коли я збирала в лісі гриби, то бачила це.
– Ну, начувайся, сірий розбійнику! Це даремно тобі не минеться. А ти не плач. Годі! – прикрикнула Лісова Мара. – Тебе я в біді не покину.
– Та як мені не плакати, коли я боюсь за своїх синочків. А що, коли Сірий Вовк угледів, як я побігла в поле. Ой-ой! – заголосила Веселинка.
– Не накликай біди! Усе буде добре.
Лісова Мара обережно дістала Веселинку з ями, посадила на пеньок:
– Сиди тут. Я пришлю лікаря Шпака, щоб допоміг тобі, а сама тим часом збігаю до твого дому, постережу іменинників.
– Дякую вам, тіточко
– Немає за що дякувати. Краще вкажи дорогу.
– Ідіть прямо по цій стежині і нікуди не звертайте. Тільки…– Веселинка опустила очі.
– Що там іще?
– Не злякайте моїх синочків. Вони вас бояться.
– Бояться? Чого б це? – здивувалася Лісова Мара.
– Я їх лякала вами, - винувато промовила Веселинка. – Говорила, що ви караєте усіх, хто потрапить вам на очі.
– Хи-хи-хи! – розсміялася Лісова Мара. – Тепер мені зрозуміло чого вся малеча кидається геть, щойно побачить мене. А я ж зовсім не зла. Я тільки караю шкідників лісу.
– Це я вже зрозуміла сама. Вибачте мені.
– Ну, годі. Не бійся, не злякаю я твоїх зайченят, – посміхнулася Лісова Мара і швидко пішла до стежини…
Маленькі зайченята ще спали. Вони зовсім не відчували небезпеки, що загрожувала їм. Так, Веселинка не помилилася. Сірий Вовк і справді угледів, як вона бігла стежкою, і вирішив неодмінно навідатися до зайченят. Напевно, вони ще сплять, – розмірковував Вовчисько. – Спіть, мої солоденькі. У мене є гарний мішечок, саме на таких смачненьких вуханчиків».
Сірий Вовк підкрався до хатинки і зазирнув у вікно. На столі він побачив безліч смачних страв і облизнувся: «Оце мені пощастило! Жаль тільки, малий мішечок прихопив. Та нічого, візьму найсмачніше і зайченят».
Вовк заглянув у інше віконце і побачив два ліжечка, а в них – зайченят. Одне зайченя ворухнулося і відкрило оченята. Вовк присів під вікном. «Чого це воно прокинулося? Може почуло, як я підкрався?» Та ні, зайченя весело сміялося:
– Вставай, братику. Хутчій, вставай. Сьогодні ж у нас свято.
– Біда! – чомусь спросоння закричало інше.
Сірий Вовк злякано впав під вікном, готовий щомиті зірватися з місця. Але за мить почулося розгублене:
– А де наша мама?
– Не знаю.
– Мамо! – загукали зайченята. Маленький Скік захлипав.
– Не рюмсай! – насварився Скок. – Чого ти?
– А що, як прийде вовк і з’їсть нас?
«Ти диви, кмітливий зайчисько» - подумав Вовк.
– Хай тільки посміє! – хоробро вигукнув зайчик. – Я його так провчу, що знатиме!
«Хи, – невдоволено пробурчав Вовчисько. – тепер я напевно знаю, кого їстиму першим». І не в силі чекати, вліз у дверцята:
– Годі теревенити, швидше лізьте у мішок!
– Ой!!! – злякано вигукнули зайченята і насунули на себе ковдрочки.
– Ги –ги – ги! – зареготав Вовчисько і підступив ближче. – Хто погрожував провчити мене?
– Це не я! – хвалькуватий Скок ще дужче розплакався, а Скік раптом стрибнув із ліжечка: – Це я… Робіть зі мною, що хочете.
Сірий Вовк від несподіванки аж присів. Він уперше в житті зустрів такого хороброго зайчика. За мить він оговтався:
– Ти диви який сміливий! От посидиш у моєму мішку, тоді побачимо, де твоя сміливість дінеться.
– Відпустіть нас, дядечку Вовче, – жалібно промовив Скок.
– Нізащо в світі. Швидше пакуйте зі столу що смачніше і самі лізьте в мішок. Негайно! – проричав Вовчисько і підступив ближче. І тут сталося дивовижне – розчинилися навстіж двері, страшна потвора стала на порозі, глухо прорипіла:
– Хто тут бешкетує?
І зайченята, і Вовк злякалися чудовиська. А Лісова Мара (а це була саме вона) підійшла до Вовка, пильно глянула на нього і радо вигукнула:
– О, так це ти тут, сіроманцю?! Саме ти мені й потрібен.
– Я… Мені дуже … приємно…
– Ах ти ж негіднику! Ось тобі! Ось! – страхіття довгою палицею вперіщило вовчиська по спині. – А зараз тобі дуже приємно?
– Ой!!! За що ви мене так? – забігав по маленькій кімнатці Вовчисько, але не міг сховатися від палиці.
– Це тобі за поламані дерева. А це тобі за те, що хотів скривдити маленьких зайченят. А це тобі за те, що не бережеш рідного лісу.
– Ой-ой-ой! Я більше не буду! Пощадіть мене!
– Не будеш, кажеш? Звісно, що не будеш. Я віднині контролюватиму кожен твій крок. Ти вже не шкодитимеш лісу, а вірно служитимеш йому. Будеш лісовим сторожем, чуєш?!
– Чую! Ой, чую! Тільки не бийте так боляче.
– Негайно приступай до своїх обов’язків!
– Гаразд, – пролопотів Вовк і кулею вилетів у відчинені дверцята.
– Ну от, розбійника покарано, – промовило страшило і всілося на стільці.
– Дякуємо вам, – застрибали зайченята.
– А ви що не боїтеся мене?
– Ні, ви ж врятували нас.
– Ох, ви ж не знаєте, що я і є страшна і жахлива Лісова Мара, про яку вам розповідала ваша мама.
– Ви… Лісова Мара?..
– Авжеж…
Зайченята притихли, і враз розсміялися:
– Ви зовсім не страшна! – вигукнув Скок.
– Ви добра, – сказав Скік.
– Ви найкраща…
– Угу, – розчулилася Лісова Мара і пригорнула маленьких зайченят…
Ось таку картину побачили мама Веселинка і лікар Шпак, переступивши поріг.
– Мама прийшла! – радісно загукали Скік і Скок.
– З днем народження, мої любі. Жаль тільки не принесла я вам улюбленої моркви, – сумно зітхнула Веселинка.
– Добре, що хоч сама додому дісталась, – пробубоніла Лісова Мара. Лікар Шпак і мама Веселинка на ці слова чомусь весело розсміялись.
Хтось зашкрябав лапою в двері.
– Гості до нас! – радо вигукнули зайченята, та, побачивши гостя, спантеличено подивилися на маму.
– Я хочу вибачитись, – на порозі стояв Сірий Вовк і тримав у лапах кілька розкішних соковитих морквин. Він винувато дивився на всіх. Усім стало жаль його.
Скок обізвався першим:
– Вибачимо йому.
– Він більше не буде, – сказав Скік.
– Я більше не буду, – благально мовив Сірий Вовк.
І чомусь усім знову стало весело. Таким вже незвичайним видався цей день, день народження зайченят…
Збігалися з подарунками найперші гості. Звірятка разом накрили великий стіл на галявині. Усім вистачило місця – і зайченятам, і білочкам, і їжачкам, і синичкам, і ведмедику, і лікарю Шпаку, і Лісовій Марі, і Сірому Вовку. Усім радісно і весело було за цим дружним святковим столом.
(є продовження «Зимова пригода»)
