Іван Самсобіпан і Марічка Самасобієчічка

Галина Мирослава

Чи то в місті, чи в селі
Жили-були у теплі
У батьківській добрій хаті,
Невеличкій, небагатій,
Брат Іван, сестра Марічка,
Мов дві вишивані стрічки.
І усе було б як слід,
Якби раптом на обід
Не приплівся старий дід.
Дивний дід той, обережний.
Бачиш зразу – не тутешній.
Не веселий, не сумний
Та занадто вже чудний.
Він пішов, а Йван змінивсь
Запишався. Загордивсь.
Вже тепер він не Іван,
А Іван
Самсобіпан.
Вже й пискує – стулиш вуха,
І батьків зовсім не слуха!
І Марічка – не Марічка,
А Самасобієчічка.
Мама порається, дбає,
А Марічка не зважає,
Вихилясом тільки ходить,
Від дзеркал і не відходить.
Плачуть неньо, плачуть мати.
Отакого от дождати!
Вже й вишіптували – марно.
Вичули: десь під Комарно
Є криниця не проста.
В ній тече така вода,
Що як станеш її пити –
Схочеш зразу подобріти.
Тож не клали карт: ні дзвінки,
Ані жиру, віна - стрімко
Одержимі мама й тато,
Увірвавшись вітром в хату,
Ухопили Чічку, Йвана,
І до досвітків, до рана
Під криницею були.
Йван, голодний півдоби,
Чемно йшов, спустивши очі,
До задирства неохочий.
А Марічка, змерзла й боса,
Боязко ступала в росах.
Та криниця не проста:
Не черпається вода.
Так і сяк її просили,
Аж втомилися. Безсило
Сіли.
Тут і дощ зірвавсь похилий,
Розперіщився, насилу
Докульгали до дороги,
Замочивши руки й ноги,
Та й додому подались.
З того часу, як колись,
Йван майструє і ладнає,
Добрим словом звеселяє,
Вчиться гарно і охоче,
Аж блищать у нього очі.
А Марічка – славна доня –
Помагає мамі, в школі
В неї добре справи йдуть.
І тепер вони не ймуть,
Що то була за навала,
Щоб та сила зла пропала!
Виболіла навіки!
Хай усюди діточки
На потіху їх батькам
Ґречними ростуть. І вам
Теж бажаю не тужити,
Славно й мирно в щасті жити.