Пан Дупцьо

Галина Мирослава

Тільки не регочіть, бо нічого не почуєте.

Моя казочка буде, про кого б ви думали, про пана Дупця, так-так, отого найледачішого чоловіка на всенькім світі, що цілісінькими днями просиджував і відлежувався на знаному по всіх усюдах косівському килимі. Якби він десь виладовувся на роботі, напорпувався на городі, добряче натомлювався за божий день, то його би, може, зрозуміли, ще б співчули. А пан Дупцьо до праці навіть не думав братися, ото лежав лежнем, сидів сиднем день в день на своєму килимі. Шкода килима, бо як дурно лежати, то ліпше застелити конопляне рядно чи верету. Цей же килим розкішний, вовняний, з ворсом, з самого Косова, має ромбики і кучерики. А пофарбований як – і ягодами крушини до червоного кольору, і молодою вільховою корою, що як смажена картопелька виглядає, а ще лушпинням цибулі. І таку річ лінтюхові під, перепрошую, дупцю?!

Пан Дупцьо лежав, а дні за днями, ночі за ночами минали, аж нарешті в килимі протерлась велика дірка, і одного прекрасного дня ледар прокинувся, а його дупця на голій підлозі. Ви б тільки чули, скільки-то було лементу, зойку та голосіння! Від того галасу, щоб ви собі думали, килим здійнявся і шуранув через вікно просто в небо. Але пан Дупцьо в останній момент вхопився за свій скарб і тому вилетів разом з ним. Килим піднявся трохи не до самих хмар. Розправився та й полетів. Пан Дупцьо лежав на ньому, боячись дихати, щоб не вилетіти ні через дірку, ні з боків. Так летів килим зі своїм лежебокою аж до самої Говерли. На вершечку гори він зупинив свій лет і розлігся.

- Ат, маєш тобі, - процідив пан Дупцьо, - тільки того бракувало.

Кортіло їсти, але страшно було покидати килим. А що як втече?! Терпів день, терпів два, поки якась сила терпіння не урізала. Тоді пан Дупцьо вирішив задурити килим. Сам помаленьку злазить, а на своє місце каміння накладає. Наклав, зійшов з килима і подався шукати їжу. Але що на горі знайдеш? Ані мисок з варениками, ані кльошу з тістечками. Отож, зморений і ще голодніший повернувся назад. Луп – а в килимі дірок побільшало, де лежав камінь – нова дірка, став килим схожий на решето. Одне тішило: дірки тоті невеликі ( дупця не пролізе! ). Сів, зажурився. Аж летить над ним орел сизокрилий.

- Чого, пане Дупцю, зажурилися? – питає.

Став йому чоловік на свою біду нарікати.

- То не біда. – каже орел по-дружньому. - Ви тільки дірки позалатуйте.

- Та чим же я буду латати? І як? Я ж не вмію, – поскаржився пан Дупцьо.

- А ви навчіться! – відгукнувся орел і полетів.

Через якийсь час повернувся, несучи в дзьобі велику голку з риб’ячої кістки і вовняні нитки. Та й полетів далі.

Взявся пан Дупцьо до роботи. З незвички, поки церував, мозолі понатирав. На кожному пальці, на долоні і два на дупці. А справа з місця не рушає. Як казали моя бабця: „Ні в кут, ні в двері”. Одну дірку зашиє, друга язика виставляє. Пан Дупцьо потом стікає, на очах худне, а кінця не видно. Та чим більше пан худне, тим більше в собі сприту чує, подумує, а чи не податися додому пішки. Щоб не залишати килим напризволяще, взяв його на плечі і пішов униз.

Не пройшло й місяця, як пан Дупцьо дістався додому. Сусіди спершу його не впізнали: помолодшав, фігуристий став, жвавий, до справ завзятий – зовсім не той. Якби не килим, ніхто б не повірив, що то сам пан Дупцьо власною персоною. Були б не пустили до власної хати, за злодія прийняли б.

З того часу пан Дупцьо тче килими. Старий, з Косова, повісив на стіні і дуже доглядає, нічого так йому не шкода, як той килим. А нові почав робити такі ладні, що черга за ними до самої Говерли стоїть. До речі, всі, щоб ви знали, його тепер тільки пан Ворс кличуть, а не пан Дупцьо, як колись.