Богданія

Галина Мирослава

Колись надто давно в одній предуже казковій країні, де літо починається достиглими грушками, а закінчується таненням снігу, жили собі самі лише діти. Ніхто не знав, звідки вони там узялись і чому в них нема ані матусь, ані татусів, ані бабусь і, навіть, дідусів. Діти себе так і називали – Богданчики: Богданчик Веселунчик, Богданчик Золотунчик, Богданчик Мудрунчик, Богданчик Дериносик, Богданчик Стрибунчик, Богданчик Пустунчик, Богданчик Жартунчик, Богданчик Галасунчик і...і...і... Зрештою, мені б не вистачило і трьох днів, щоб усіх їх назвати, тому треба припинити цю нудну справу і почати казати казочку.

Казкова країна тоді ще ніяк не називалась. А Богданчики не були аж такими чемними та гарними, солодкими та золотими – одним словом, святими (хоча і такими вони бували, по-перше: цілу ніч, по-друге: під час обіднього сну), вони були просто дітьми. На превелике щастя малюків, день тривав довше, ніж усі сни, взяті вкупі. Тому дітлахи мали час бути

Коп-Копами,
Ляк-Ляками,
Щип-Щипами,
Бух-Бухами,
Бий-Биями,
Хап-Хапами,
Кусь-Кусями,
Бур-Бурками,
та Мрій-Мріями.

У тій країні, як і у всіх порядних казкових країнах, був великий палац. А в тому великому палаці була велика-превелика вітальня. А в тій величезній вітальні висів велетенський годинник. Щоранку, як тільки годинник відбивав своє знамените Під-йом, починалась Копанка (то так ніби наша восьма година ранку), і саме тоді Богданчики прокидались. Цілу годину вони копались вволю і тішились Копанкою. Як тільки копанка закінчувалась, діти годинку снідали, а потім починалась Щипанка. Вона теж тривала годину. Щип-Щипики щипались стільки, скільки їм хотілось. А коли надходила Буханка, Бух-Бухи спішили порадіти тим, що нарешті дозволено бухатись і бухати один одного годину аж до Биянки. Биянка була сам смак: півгодини, а потім ще півгодини битись і битись. Правда, нерідко і діставалось на горіхи, але про те навіть не варто говорити, бо після Биянки приходила Хапанка. З настанням Хапанки Хап-Хапи дружньо хапали один в одного все, що могли, особливо під час обіду, тому Хапанка зат ягувалась на, зазвичай, дві години, після чого наступала Тс – година тихого сну.

Попоспавши, Богданчики пробуджувались Кусь-Кусями, бо годинник якраз на той час показував улюблену Кусанку – і треба було накусатись вволю, щоб почесно зустріти довгоочікувану Бурку і побуркати собі на здоров’я. І Кусанка, і Бурка тривали по годині. А вже після того наступала Ляка. О, вона, як і належить Ляці ,тривала більше, себто дві справжнісінькі години. За цей час всі Ляк-Ляки так багато лякали і лякались, що нічого, як втішитись приходу спокою – Мріїки – їм не залишалось. Після Ляк-Ляки діти нашвидку вечеряли і починали мріяти. Вони мріяли повні дві години з хвостиком, після чого вкладались спати.

Щоб не заплутатись, хто вони такі, Богданчики, як тільки годинник відбивав ту чи іншу годину, чіпали на себе відповідні таблички:

червону – Бий-Бий,
жовту – Щип-Щип,
жовтогарячу – Кусь-Кусь,
зелену – Хап-Хап,
голубу – Бух-Бух,
синю – Коп-Коп,
фіолетову – Бурк-Бурк,
чорну – Ляк-Ляк.

Мрій-Мрії нічого не чіпали. Їм було ніколи: вони мріяли. Коли Мрій-Мріїв питали:

– Про що ви мрієте? – вони робили великі очі, розводили руки і казали:

– Про все.

Бувало, що до Богданчиків навідувались посли з сусідніх країв:

Коп-Копії,
Щип-Щипії,
Бух-Бухії,
Бий-Биїї,
Хап-Хапії,
Кусь-Кусії,
Бурк-Буркії
та Ляк-Лякії.

Гостей з Коп-Копії Богданчики приймали тільки тоді, коли ставали Коп-Копами, з Щип-Щипії – Щип-Щипами, з Бух-Бухії – Бух-Бухами, з Бий-Биїї – Бий-Биями, з Хап-Хапії – Хап-Хапами, з Кусь-Кусії – Кусь-Кусями, з Бур-Буркії – Бур-Бурками, з Ляк-Лякії – Ляк-Ляками.

Одягаючи красиві кольорові таблички, Богданчики поводили себе відповідно до свого стану та кольору:

Бий-Биї червоніли,
Щип-Щипи жовтіли,
Кусь-Кусі жовтогарячіли,
Хап-Хапи зеленіли,
Коп-Копи синіли,
Бух-Бухи голубіли,
Бур-Бурки фіолетовіли,
Ляк-Ляки чорніли.

Мрій-Мрії ніколи не приймали послів, тому вони могли залишатись білими.

Але одного разу, саме під час обіду, хтось схапав великий палацовий годинник. Хап-Хапи засумували і від суму постягали усі таблички на одну велику купу, сіли біля них і голосно, задушехапаюче, як роблять усі справжні діти, заплакали.

– Що ж буде далі? – журились вони, поки не посутеніло. Лише тоді, як відчули, що прийшов час на мрії, Богданчики подивились на небо і, посилено думаючи, затишились. Вже потім один із дітлахів, здається, Золотунчик, прорік таке:

– Треба просити допомоги.

– В кого? – загуркотіли Богданчики.

– У наших сусідів.

– А коли їх будемо приймати, якщо навіть не знаємо, котра зараз година? – допитувався Богданчик Мудрунчик.

– Зробимо так: як тільки нам захочеться копатись – прийматимемо гостей з Коп-Копії, битись –Бий-Биїї, бухатись – Бух-Бухії, буркати – Бур-Буркії, щипатись – Щип-Щипії, кусатись – Кусь-Кусії, хапати – Хап-Хапії, лякати – Ляк-Лякії.

– А коли розпочнемо? – спитали діти у Золотунчика.

– Завтра, – впевнено відповів хлопчик.

Швидко злетіла майже свята ніч. Наступив багатообіцяючий ранок. Цього разу кожен вставав як сам знав, кожен робив так, як йому видавалось за потрібне. День був жахнющий: коли одні Богданчики були ще Коп-Копами, другі –вже Щип-Щипами, треті – Бий-Биями, четверті – Бух-Бухами, інші ж – і Бур-Бурками, і Кусь-Кусями, і Хап-Хапами,і Ляк-Ляками.

Золотунчик не витримав перший і закричав:

– Тихше! Це ж повний анахронізм.

– Перепрошую, анархізм! – поправив його Мудунчик.

– Яка легалізація! – вставив і своє Богданчик Дериносик.

– Сигналізація? – перепитав Пустунчик.

– Годі вам! – аж тупнув ногою Золотунчик, – Нам треба щось робити.

Всі притихли.

– Я буду визначати час! – напрошувався Мудрунчик.

– Ще чого, - загули інші.

– Це порушення демократичних свобод, - наголосив Галасунчик.

І тут почалось. Один за одним усі стали скандувати:

– Геть царя! Геть царя!

Богданчик Мудрунчик розплакався, не витримавши такого тиску.

– Я ж для вас.

– Геть! Геть! Геть! – не стишувались Богданчики.

До того ж вони ще й тупотіли ногами, розмахували руками, крутили головами і свистіли.

– Кличте послів! – видав наказ Золотунчик.

– Всіх?- перепитав Пустунчик.

– Всіх.

Покликали. Нарада тривала довгенько. Кожен Богданчик хотів сам пожалітись на свою лиху долю, яка випала йому після великої біди – втрати палацового годинника.

Посли мовчки кивали головами і тільки іноді ставили запитання. Врешті-решт гість з Коп-Копії, дочекавшись хвилини, коли всі затихли, промовив:

– Щоб когось слухати, не хитруючи, без зла на серці, треба його любити – це раз, а ще він повинен з-поміж вас вирізнятись. Думаю, це мав би бути не Богданчик, а ...

Не встиг посол договорити, як з усіх кутків почулось заглушуюче:

– Зрада! Зрада! Зрада!

Що поробиш – довелось послам ні з чим вертатись додому.

У той час добра фея Богданна, прочувши про дитячі біди, примчала до палацу і, схвильована, вбігла просто у велику залу, де сумувала дітлашня, та дзвінко, на повен голос, солодко запитала:

– Кому найбільше до вподоби копатись? Підніміть ручки.

Здійнявся ліс рук.

– Добре, – усміхнулась фея. – А кому битись?

Знову піднялось море рук.

– Прекрасно.

– А хто любить кусатись?

– Я...я...я... – почулись голоси.

– А буркати??

І тут з’явилась купа рук.

– Гаразд. А щипатись любите?

– Любимо.

– І лякати?

– О, аякже!

– Я вас розумію, хоча гадаю, що вам мусить бути сумно, бо ваша країна не має назви. Якщо хочете, ви можете її назвати Мрій-Мрія.

– Мрій-Мрія, - повторювали діти, - наша Мрій-Мрія.

– А хто з вас любить мандрувати?

– Я...я...я...

Діти так довго якали, що здавалось, ніби кожен закуточок палацу викрикує своє я.

– Чудово, -промовила Богданна. І додала: - Від сьогодні кожен з вас зможе мандрувати туди, куди схоче: і в Коп-Копію, і в Щип-Щипію, і в Ляк-Лякію, і в Бур-Буркію, і в Бий-Биїю, і в Кусь-Кусію, і в Хап-Хапію, і в Бух-Бухію, але на дуже трошки (будемо бавитись в такі ігри), бо треба встигати повертатись у Мрій-Мрію.

Від радості діти підскакували, плескали один одного, обнімались, хляпали в долоні, кричали:

– Так! Так! Так!

Потім враз притихли. Золотунчик першим набрався сміливості і, підійшовши до феї, порушив тишу:

– Тільки ми тебе дуже просимо, щоб ти не відлітала .Будь з нами, будь-ласка. Ти нам так подобаєшся, нам без тебе буде погано. Ми постараємось слухатись.

– Так-так-так, - навперебій заволали, загукали, запищали, закружляли, за... за... за... всі Богдасики.

– Я вас теж дуже-дуже полюбила, - з медовою сльозою на очах майже проспівала фея. –Я й сама хотіла вас прохати дозволити мені бути з вами. Мені б хотілось, щоб ви кликали мене або мамо, або матусю, чи мамцю, наприклад, чи мамусю, матусенько, нене, ма ... Щось таке.

– Добре, мамо, – захороводили довкола неї Богданчики, виспівуючи:

У Мрій-Мрії, у Мрій-Мрії

Всі веселі і щасливі.

З того часу минуло багато літ, але і понині у Мрій-Мрії всі дуже веселі і дуже щасливі.