На Юрія

Галина Мирослава

Коли Яринка була маленька, вона ніяк не могла зрозуміти, звідки дорослі завжди знають, що то є добре, а що зле. Наче з табличок читають. Їй здавалось, що добре, то коли тобі того хочеться. Дівчинка зовсім не хотіла робити щось не так. Навпаки, вона боялась завдати прикростей своїм батькам, бо знала, що вони її дуже люблять. Яринка всім своїм маленьким серденьком їх теж любила міцно-міцно. Вона не проти була бути чемною, тобто такою, як вони хочуть, їй насправді шкода було рідних. І боязнь скривдити батьків, таких хороших та правильних, часто стримувала дівчинку від усяких неґречностей.

Сталась ця подія не торік, а значно раніше. Якось дівчинка, піднімаючись з мамою до Собору Святого Юра на свято Юрія, вперше почула про те, що ще до часів короля Данила на Юрській височині існував Печерський монастир, і у ньому були справжні печери. Вона заохотилась їх побачити. І поки мама, роздумуючи, йшла вгору по сходах, Яруся замірилась шукати печери. В голові вирували різні великі та маленькі думки. Дівчинці навіть здалось, що її голова настільки набита думками, що, якщо не побачить зараз же печер, лусне. Яринка накинула оком якусь стежку біля рівчака. Запросто пішла по ній. Рушаючи, краєм ока все ж встигла помітити, що стежка позаду ніби засувається травою, але дівчинку це аж ніяк не збило з пантелику, не збентежило. А стежка чомусь виблискувала голубим, мовби Яринчина стрічечка на волоссі

– Цікаво, – подумала дівчинка, мама каже, що якби не мої захцянки, то могла б спокійно дихати. Чи зможе мама надихатись, поки я скоренько роздивлюсь печери?

Не встигла допитлива Яринка як слід подумати, як на стежці з’явилась Жабка, яка завзято жебоніла щось несусвітнє.

– Добрий день, – для годиться гарно сказала Яруся, – Чи не знаєте ви, пані Жабко, де тут печери?

– Не займай. Не можна потурати примхам, - буркнула ропуха і кудись втекла, пошивши Ярцю в дурні.

Дівчинка зробила ще крок. Побачила калюжу. Оскільки на ніжках були сандалики, вона подумала:

– Тим дітям, які заховуються добре, не пасує переходити калюжу. Її треба перестрибувати.

І, справді, Яринка заходилась перестрибувати. Стрибок вийшов би гідний шануваннячка, якщо б калюжа не була такою широкою. Ширина калюжі геть чисто вибила дівчинку з колії. Хоч і нехіть про це розповідати, Яруся таки впала, закопиливши губу, в калюжу. Проте не розохотилась шукати печери, навпаки, добряче вимурзана, по пояс у грязюці, затято продовжувала про них думати.

Невдовзі де не візьмись з’явився Хрущ. Свіженький, розправлений, наче щойно висів на плічках. Дівчатко поспішило поручкатись з ним та й стало підбивати клинці до нього, неймовірно бажаючи допитатись у нього про печери. Хрущ спочатку набурмосився:

– Високо цілиш.

Вочевидь, йому забаганки дівчинки не були до вподоби:

– Понабігають сюди кому не лінь, зовсім життя не стане.

А потім змилосердився:

– Гаразд. Покажу, – і долучив, – якщо не будеш робити жодних глупств. І при умові, що заопікуєшся мною.

– Справді? – перепитала дівчинка, додавши: – Дивись, не наламай дров.

Тоді Хрущ промовив:

– Але нікому ніпівслова. Нішелесть.

Яринка на ходу хитнула головою. Хрущ почав рости, доки став такий довгий, як Яринка висока. Він запропонував дівчинці сісти на нього. Вона не відразу допетрала чому, хоча послухалась.

– Різні трафунки бувають, - прошмигнуло в голові, - при нагоді докумекаю.

Хрущ почав лізти, обережно несучи на спині таку цінність як Яринка. Незчулись, коли опинились у печері. М’яко кажучи, цей отвір печерою можна було назвати дещо умовно. Тут тільки й місця було як на Яринку та Хруща. Печера більше скидалась на дитячу схованку.

– А інші печери знаєш? – сміливо допитувалась дівчинка, потай озираючись на всі сторони.

Покрехкуючи, Хрущ поліз далі. За декілька хвилин перед ними вигулькнула печера, гідна подиву. Ледь стримуючи хвилювання, Яринка ввійшла у неї. Було там студено і моторошно. Дівчинку добряче схопили дрижаки, здавалось, вони не хотіли залишити спокійного місця на ній. Глибока, без кінця та краю, печера мовби двиготіла, відчужуючи від себе.

Раніше Яринка уявляла печеру як бібліотеку зі стелажами, на яких стоять книги, іконою та гарним освітленнням. А тут – хай йому грець! – темно та порожньо. І наче якісь холодні промені б’ють, чистять тебе то так, то сяк, ото наче лиха сила нагріває на тобі руки, прискаючи злорадністю. Ярися притулилась до Хруща і прошепотіла:

– До мами.

– Не скиглити, - наказав проводир.

Минуло не більше секунди, як Яринка стояла, ніби й нічого не сталось, поруч з мамою. Мамі пасувало би відшельмувати непослушку. Але вона подивилась на Ярцю з виразом світової скорботи в очах. Від того жалю дівчинка кинулась обіймати маму, а Хрущ, знову зменшившись до звичних розмірів, заліз Яринці в кишеню і раз за разом нагадував про себе лусканням – луск та луск. Коли дівчика знайшла час його зауважити, він сердито пробурмотів:

– Про обіцянки добрі діти не забувають.

Вражена Яринка швидесенько відповіла пошепки:

– Щоб мене коза забодала. Не забуду.

З того часу живе Хрущ разом з Ярцею. Хоч дівчинка вже давно як виросла, та досі, вже будучи старезною-престарезною, не може заснути без заспокійливих розповідей Хруща про львівські печери на Юрській височині. Щоночі в своїх снах Яринка подорожує по них

та подорожує.