Зажурилась бабуся Зима

Ірина Мацко

Якось наприкінці осені, коли день уже став дуже коротенький, а ніч - довгою та холодною, надумала бабуся Зима піти однієї такої ночі на розвідини до людей, на землю, та послухати, що про неї говорять, чи чекають на її прихід. Підійшла вона під віконце до однієї хатини, де жили старенькі дідусь із бабусею, і чує:

- Ой, діду, уже й зимонька не за горами, принесе вона до нас сніги та морози, а так ще тепла хочеться. А може, забариться Зимонька й пізніше прийде до нас. Погрілись би ще трішки.

- Так, бабусю, так. Правду ти кажеш, але ж чи забариться вона?!

Сумно стало Зимі від тих слів, проте пішла вона ще під інше віконце послухати, може, там на неї чекають. Чує, якась молодиця з матір’ю розмовляє.

- Ой, не треба ще нам холоду та Зимоньки. Ще дах у хаті не залатаний, холодно нам буде. От якби десь заблукала Зимонька, а то й зовсім не прийшла до нас.

Образилася бабуся Зима. „Чого ж так усі мене не хочуть бачити? Чи я комусь зло роблю? Снігом немов ковдрою землю вкриваю. Діточкам для санчат дорогу встеляю. Та коли так, то й не піду я на землю, нехай собі без мене живуть і красну Весну ждуть. Я ще й Віхолі, Морозу та Сніговію скажу, щоби не йшли між люди, бо не чекають їх там.”

Так і зробила. От уже й час іти зимі на землю, а вона собі спить і нікуди не поспішає. Мороз, Сніговій та Віхола також відпочивають. Навіщо ж іти, коли їх не чекають?!

А на землі весело. Уже й би мала прийти Зима, а все її немає. Тепло людям, щасливі усі. Минув отак місяць, минув другий. Уже й Новий рік не за горами. Вже інше почали люди говорити.

- Як же це Новий рік та без Діда Мороза, без Сніговія і Зимоньки зустрічати? Не годиться так. Та й поля давно вже треба вкрити білою ковдрою. Інакше озимина проростати почне, коли і на далі таке тепло буде. Пропаде наш урожай? Загине все.

Забідкались люди. І дахи вже полатали, і нагрілися, та й ялинки у хатинках у розкішне вбрання одягнули, до Нового Року готуючись, а Зими нема і нема.

А дітвора? Дітвора геть духом упала. Вже й наче зима, а ні тобі на саночках чи лижах покататись, ні ковзанки на ставку зробити чи снігову бабу зліпити, ні у сніжки погратись. Сумно навкруги, сіро. Та й намислила дітлашня у передноворічний вечір зібратися гуртом і піти на вигін, за село, щоби Зимоньку закликати. Так і зробили. Узяли санки, лижі, ковзани та й вийшли гуртом на гірку.

- Зимонько-Зимо, бабусю! – почали благати вони. – Пробач, якщо образили тебе! Прийди до нас з Дідом Морозом, Сніговієм та Віхолою! Сумно нам без тебе. Ось санки, ковзани, лижі, а кататись нам ніде.

Першим почув ці благання дідусь Мороз. Шкода йому стало маленьких діток та ще й у передноворічний вечір. Визирнув він на вигін, та й давай щипати дитячі носики та щічки.

- Ой, дивіться, дивіться! Мороз прийшов, почув нас. Дідусю Морозе, дякуємо тобі за те, що послухав нас. А ще передай бабусі Зимі, Сніговію та Віхолі, що ми дуже чекаємо на них. Он і земленька вже би відпочила під теплою сніговою ковдрою.

На ці слова ще сильніше Мороз ущипнув діток за носики, а вони раді та щасливі побігли собі по домівках, знаючи, що тепер уже Зима обов’язково прийде.

І справді, цілу Новорічну ніч працювала бабуся Зима з дідусем та дітками - Сніговієм та Віхолою. А коли люди вранці прокинулися, не могли очей відвести від такої краси. Усе навкруги було вкрите пухкою білою ковдрою, вікна у хатинках старанно розмальовані дивовижними візерунками, які всю ніч малював дідусь Мороз, а ставки скуті кригою. На деревах, наче мереживо, лежав блискучий іній. І все це на сонечку виблискувало та вигравало усіма кольорами веселки.

- Дякуємо тобі, Зимонько! Пробач що не хотіли бачити тебе, – говорили люди.

А дітки веселились та грались біленьким сніжком. Хто на санчатах, хто на лижах чи ковзанах, а хто ліпив снігову бабу або грав у сніжки. Всі були раді, що Зимонька нарешті прийшла.

Бабуся Зима, дивлячись на ці веселощі, лише посміхалась.