Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в'язочку —і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом вештається та краде, що попало.
Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають: «А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?» — «Як мені не плакати? — відповідає кіт Мурлика.— Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!» — «А за яку ж то провину?» — «Що я сам себе не пізнав та й бабину сметану злизав!» І знову заплакав кіт Мурлика. — «Чого ж ти далі плачеш?» — «А того плачу, що як баба мене била, то все говорила: «А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба,— каже,— цапа і барана заріжу!»
Заревіли, зарепетували цап і баран: «Ех ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!»
Та котик вину свою признавав і о прощенні прохав. Цап і баран йому простили і всі три рада в раду: «Що робити, що чинити?»
«Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? — питає кіт Мурлика.— Ану, попробуй у ворота вдарити!»
Баран з розгону кинувся та буц рогами в ворота. Ворота похилилися, та не відчинилися. Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, а ворота відчинилися.
Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжить цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий Мурлика. Змучився він скоро, не встигає та й за цапом і бараном покликає: «Не оставляйте мене, братчики, на поталу диким звірам! Я вам за те в пригоді стану!»
Взяв цап посадив кота на себе, і знов понеслися вони горами, долинами, травами, пісками. А тут саме натрапили на скошене поле, а на полі стоги сіна, як палати стоять. А ніч була осінняя, холодная.
«Де тут огня добути?» — радять цап з бараном. А кіт каже: «Вдартеся рогами!»
Ой, як розбіглися цап з бараном та як вдарили на себе рогами, аж іскри скочили та й на сіно впали! Загорілася ватра; тепло, гарно.
Гріються цап, баран і котик біля огнища; аж дивляться — непрошений гість іде: вуйко Медведенко. «Пустіть,— каже,— зігрітися! Щось мене студить...» — «Просимо, просимо! Погрійтеся, вуйку Медведенку! А звідки йдете?» — «Ет, ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю... Іду до лисиці лікуватися».
Ну, стали разом темну нічку ночувати. Медвідь під стогом, кіт на стогу, а цап з бараном біля ватри.
Тільки що задрімали, аж тут іде сім вовків сірих, а восьмий білий — та просто до стогу! «Фу-фу! — каже білий вовк.— Щось тут нечистим духом пахне! Що тут за народ? Ану, попробуймо, хто міцніший!..»
Заблеяли цап і баран з перестраху, а Мурлика так відізвався: «Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами! Не сердь нашого старшину — князя, бо він дуже сердитий; як розсердиться, то — боже борони — ніхто його не вдобрухає!.. Он не бачиш у нього бороди? В ній то і сила його; бородою він звірів побиває, а рогами лише шкуру здіймає! Краще ви спокійно і чесно підійдіте та попросіте: ми, мовляв, хочемо тільки з вашим молодшим братчиком, що під стогом лежить, побавитись, щоб не нудно було!»
Тоді вовки бородатому цапові тільки здалека вклонилися, а самі обступили медведя і почали його зачіпати. А він як набрав сили та як вхопить вовків по два в одну лапу, а вони як заридали та застогнали... А далі якось вирвалися та давай ногам знати, аж закурилося за ними!
Так-то хитрий кіт став цапові й баранові в пригоді.
