Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.
Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.
«Куди йдете, гуси?» — «Шукаємо воду, бо велика спрагота». — «І я йду з вами,— каже курочка, бо й на неї сонце пригріло й дуже тепло їй ся вчинило, що аж рот роззявила...» — «Но, ходи з нами».
Ідуть, ідуть, ідуть.
Зустріли кота.
«Куди йдете?» — звідає кіт. «Шукаємо воду».— «І я з вами піду, добре?» — «Ходи».
Ідуть, ідуть, ідуть. Раз лиш увиділи озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли би залізти у воду, айбо бояться... Раз втямили у воді таких, як вони, кота й курочку.
«Но, коли вони ие бояться, то чого би нам боятися?»
І поскакали у воду... Але нараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.
Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже: «Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі».
А курочка собі: «І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі».
При цьому забралися і йдуть домів. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами. «Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!»
А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися. «Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати».
І від того часу гуси купаються у воді, коти — на печі, а кури порпаються в поросі.
А хто не вірить, най перевірить!
