Жили собі чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. Не було у їх ні хати, ні повітчини, нічого. От жінка все й гризе голову чоловікові, все й гризе:
— Давай-таки, чоловіче, хоч яку-небудь хату напнем. Сяк-так та й буде в нас своя хата.
Пішов чоловік на заробітки, приніс трохи грошей, почали вони строїти хату. Хоч воно й на хату не було похоже, а все ж таки в своїй жили.
Тепер жінка знову починає чоловікові голову гризти:
— Напни, чоловіче, хоч яку-небудь повітчину, щоб таки й ми були похожі на хазяїнів. Постав хоч сохи та напни верх, може, нам доля таки що-небудь пошле.
— Придумай ще що! — каже чоловік.
— Не одному-таки доля посилала! Ну, а може, нам і пошле,— каже жінка.
Сяк-так та й нап'яв чоловік повітчину. Покликав жінку та й каже:
— Ну що ж, повітка як повітка. Нехай тепер тобі доля посилає, що вона тобі пошле!
— Ну, та вже чи пошле, чи ні, а повітчина є,— каже жінка. Так вони побалакали та й пішли в хату вечерять. На другий день встала жінка раненько та й побігла в повітчину подивитися, чи нічого доля їм не послала. Туди,— аж там стоїть коняка.
— А що, не казала я тобі, що доля щось пошле нам?
— Балакай, дурна! Яка там доля?! Голодна чиясь коняка ходила та й зайшла в повітчину, думала, що жолоб там стоїть та поживиться чим.
— Ну, вже чия не є, а нам доля послала. Поведи її зараз у ярмарок.
Взяв чоловік ту коняку, взяв хліба собі в торбу та й повів її у ярмарок.
Іде та й іде, іде та й іде та й дійшов до лісу.
— Куди ж його тут, — каже. — Чи піти лісом, а чи другу дорогу пошукати? Е, що там не буде — піду лісом.
От іде він лісом. Слухає, аж вільха рипить. «А,— думає собі чоловік,— це вона коняку купить хоче». А вільха все.
— Ри-и-ип-рип! Ри-и-ип-рип!
— Купуєш?
— Ри-и-ип-рип!
— Двадцять п'ять?
— Ри-и-ип-рип!
— Підождать?
— Ри-и-ип-рип!
— До неділі? Ну, добре,— каже чоловік.— Тоді я її прив'яжу отут коло ясенка, а в неділю прийду за грішми.
Покинув він ту коняку в лісі, а сам приходить додому і без коняки, і без грошей.
От жінка як побачила, що він іде сам:
— Бач, таки й послала нам доля! Продав коняку та й будуть гроші такі, як і в других людей. Ну що, продав?
— Продав.
— А ярмарок великий?
— Та я його і не бачив
— Оце гарно! А де ж ти коняку продавав? А за скільки?
— Та ну, от уже і напала! Продав я її в лісі на борг.
— Тьфу на тебе, дурний чоловіче! Да ж таки видано, щоб коняку на борг продавать?!
— У неділю піду за грішми.
— Ну кому ж ти хоч продав?
— Та я ж таки тобі кажу — в лісі. Іду ото я лісом, аж слухаю — вільха. «Ри-и-ип-рип!» — Пита мене, чи продаю. Ну, от я сторгувався та й продав її. Тільки вона попросила підождати до неділі.
От діждали вони неділі. Устає чоловік рано та й іде до вільхи получати гроші. Прийшов, а вільха вп'ять:
— Ри-и-ип-рип!
— Що? Нема?
— Ри-и-ип-рип!
— Підождать?
— Рп-и-ип-рип!
— До неділі?
Пішов чоловік оп'ять ні з чим додому. Приходе додому, жінка його вп'ять напорола.
— Оце,— каже,— тільки ти мені в неділю не принесеш грошей, так я тобі й очі повидираю!
От діждав чоловік неділі та й пішов вп'ять до вільхи правити гроші. Приходить, а вільха тільки:
— Ри-и-ип-рип!
— Що? Нема?!
— Ри-и-ип-рип!
— Підождать?
— Ри-и-ип-рип!
— До неділі? Е, ні! — каже чоловік.— Я й так довго ждав. Та я з тебе й шкуру здеру, як ти грошей не віддаси зараз.
Вирізав кийок та й давай вільху лупити.
— А що, оддаси?! А що, оддаси?! Я й так довго ждав! Пооббивав уже всю кору внизу, а далі як лусне по вершку, а відтіль щось як гупне!
«Що за диво?» — дума чоловік. Оглянувся, коли бочонок лежить. Він туди, коли там повно червінців.
Взяв він той бочонок, приніс додому та й каже жінці:
— Оце й так! Оце й заплатила! Оце й послала тобі доля...
