Пішла єдна дівка по горіхи. Найшов її ведмідь, завів у барліг і там носив їй струччя їсти. І вродила там вона дитину, і дала прізвисько їй – Медвідь-Іванко. Ссала та дитина молоко єден рік і другий рік; а там була грушка коло барлога того. Той Медвідь-Іванко вийшов, тоту грушку потряс, і половина груш упала з дерева. Він половину тих груш поїв і так каже:
– Дайте мені іще молока, аби-х був міцний!
Дала йому ще мати молока за єден рік. Пішов він ще раз тоту грушу трясти, і вшиткі грушки впали; сів він та поїв їх. І каже:
– Мамо, оставай здорова, бо я йду у світ!
Вона його стала просити, аби не йшов, аби не лишав її там, бо їй там дуже добре було. Та він пішов у путь. Везли дорогою дванадцять возів заліза кіньми, і дуже велике там болото було; тоті люди увійшли в болото і не могли вийти. Іванко каже:
– Чесні люди! Дайте мені на мізинець заліза, та я вас відти урятую!
Вони пообіцяли:
– Дамо, аби-сьмо лем вийшли!
Одпрягли ушиткі кони набік, скапчали вози в’єдно. Тоді Іванко тим мізинцем ушиткі дванадцять возів за єдиним разом витяг із болота. Склали йому тоті люди залізо на мізинець – сто маж заліза удержав він на пальці єднім, і люди узялися і пішли порожні. А він узяв тото залізо, поніс до ковалів і сказав:
– Чесні майстри! Ісправте мені палицю, аби-х на мізинці її обертав.
І упер тото залізо у майстрову хижу – а хижа хотіла упасти. Майстри не хотіли палицю правити, бо тото велика палиця буде – сто маж заліза! Іванко сказав:
– Кедь не справите, то вам тут смерть буде!
Зробили йому палицю, і пішов він у путь; а на путі єден чоловік товче камінь і пече з того калачі. Тоді каже Медвідь-Іванко:
– Ти будеш мій цімбора! Підемо у світ!
Пішов до майстрів і каже:
– Чесні майстри! Не маю чим платити, то дякую за роботу!
Пішли далі в путь і знайшли чоловіка Сучимотузка, що рубав хащу, микав траву, а з того вшиткого сукав мотузок. Тоді Медвідь-Іванко пішов, узяв котел дванадцятимажовий на тоту палицю на плечі, заклав нічліг і каже:
– Ви тут будьте; кладіть огонь під котлом та носіть воду, а я піду дещо принести їсти.
Пішов, ударив тою палицею вола, приніс там, поклав у котел, а сам пішов по сіль, бо в них ще солі не було. Аж прийшов до Товчикаменя і Сучимотузка до ліктя чоловік, до коліна борода і каже:
– Йой, синку, я ся ззяб! Чи є дещо їсти, бо я би-х їв?
А Товчикамінь-Печикалачі каже:
– Є, айбо тото для нас і для нашого цімбори.
А той до ліктя чоловік каже:
– Я вам на череві поїм тото!
Схопився той дідо, взяв той котел, трутив і поклав котел на черево Товчикаменю, порозливав йому на груди поливку і попарив. Прийшов Медвідь-Іванко, каже:
– Чесні товариші! Де є фриштик?
Вони йому сказали, що не знають, де подівся з котла, бо ганьбилися правду сказати.
Пішов Медвідь-Іванко, приніс другого вола і сказав Сучимотузкові, аби їсти варив:
– Бо кедь не звариш, то мій цімбора не будеш!
Той тоді розклав огонь та зварив їсти. Прийшов до нього назад той до ліктя чоловік, до коліна борода. Каже:
– Йой, синку, я ся ззяб! Чи є їсти?
– Є, айбо для нас, не для вас.
А він каже:
– Я тобі, синку, тото на череві поїм.
Узяв котел, перевернув і поїв тото у нього на череві.
Прийшов Медвідь-Іванко та каже цімборам:
– Чи є їсти?
– Ой, не є!
Медвідь-Іванко остався їсти варити на третій раз сам. Прийшов до нього той дідо і каже:
– Йой, синку, я ся ззяб!
А Медвідь-Іванко каже:
– Та грійся, дідику, грійся, айбо їсти не будеш; лем ся нагрій та йди геть.
Тоді дідо ударився в Іванка раз, і другий раз, і третій раз; айбо той не падав – міцний був. Узяв діда за бороду, потряс ним, узяв собі ту палицю, поніс її у великий ліс, ударив тою стомажовою палицею велике бук-дерево, і бук ся зломив; того діда бороду там заклав у бук і назад на місце бук поставив, аби ся стис. Вернувся до своїх цімборів, і зробили єден обід красний. Тоді Медвідь-Іванко каже:
– Лягай долі, Сучимотузку, і показуй черево!
Підняв сорочку вгору і каже:
– І ти хлоп, і я хлоп; та ти собі дав сміху такого наробити! Тепер ти лягай долі, Товчикаменю-Печикалачі!
Ліг і той долі. Тоді обоє ся поганьбили, що вони хлопи, а з таким сміхом осталися.
Медвідь-Іванко узяв той котел на палицю та й пішов у ліс – того чоловіка показати їм. Привів їх до того бука, а бука не є – бук витягнений із корінням!
Пішли вони дуже далеко, прийшли до єдної нори – той бук у землю пішов, у нору. Тоді Іванко каже:
– Товчикаменю і Сучимотузку! Я делеко йду тепер у дорогу; ти, Сучимотузку, хащу бери, траву, та сучи такий мотузок великий мені, бо я буду йти єден рік туди згору за тим мотузком; аби ви мене оба пускали все далі та сукали.
Ішов він рік на той світ, ішов другий. Прийшов до єдної дівки, красно їй ся уклонив, і вона йому зраділа дуже, бо вже дванадцять років ані чоловіка не виділа: вона вийшла надвір, а шаркань її у вихор узяв. Порозвідував Іванко тоту дівку, який її ґазда-шаркань сильний. Вона каже:
– Такий сильний, дванадцять голів має!
– Бо я би-х, – каже Медвідь-Іванко, – з ним ішов боротися.
А там було вино таке в куфах, що од єдного вина чоловік слабнув, а од другого, кедь ся напив би, то ще міцніший був. Тоді підняли вони куфу, де слабше вино було, і поклали там, де було міцніше, а тоту куфу, де міцніше вино було, поклали там, де була куфа з слабшим вином. І в той час кинув шаркань довбню долі – дав знати дівці, аби ладила обід, аби його чекала на обід! А Медвідь-Іванко довбню верг назад у хмару, аби шаркань знав, що є новина – його чекати. А сам пішов під єден міст, куди шаркань мав іти, і позирає: а тото дуже велике чудо біжить і дванадцять голів має. І коник надбіг на міст, і дуже заіржав, і обернувся з моста. А шаркань коникові каже:
– Конику, чи їв би-сь, чи пив-би сь?
А коник каже:
– Не їв би-х, не пив би-х, лем тут прісна душа є.
А Медвідь-Іванко каже:
– Ой, тото я тут!
– Ну, то кедь ти, то ходи горі, пане-брате! – каже йому шаркань. – Чи будемо ся тут бити, чи йдемо домів?
Медвідь-Іванко каже:
– Та йдім домів та одпочинемо мало.
Шаркань прийшов домів і каже дівці пекти залізний хліб і олов’яні галушки. Як ізладила, стали їсти. Айбо шаркань бере по дві галушки, а Медвідь-Іванко по єдній; шаркань бере по три, Медвідь-Іванко по дві; так вийшло, що Медвідь-Іванко усе менше єдну їв. Поїли тоті галушки і той залізний хліб, і напилися вина, і ймили ся бороти. Шаркань Іванком верг у землю до колін, а він ним верг до кісточок. Знов ся вина напили: шаркань імив дуже пріти, слабнути, а Медвідь-Іванко іще ліпше удужав. Імили ся знов бороти: Іванко шарканем верг до колін, а він ним – до пояса. І так вони ся бороли, доки шаркань Іванком верг до грудей, а він їм – попід плечі: взяв палицю стомажову і постинав шарканеві дванадцять голов, і язики поодрізував, зав’язав у хустку і поклав у кишеню.
Дівка тоді його обцілувала, каже:
– Ти мій, а я твоя!
А він каже:
– Ізбирай собі вшитко у єдне яйце.
Тоді вона взяла перстень, переломила навпіл, дала йому половину, а половина їй осталася. І вона каже:
– Ходімо геть!
А він каже:
– Ще не підемо геть, бо я тут маю ще освободити дві твої сестри.
І пішов до другої сестри, уклонився їй. Вона каже:
– Та я вже десять років не виділа свого чоловіка.
Він звідає її, який її ґазда-шаркань сильний, кілько голів має.
– Десять!
Тут шаркань знов кинув довбню, що йде на обід, а він верг ту довбню назад у хмари. Шаркань пішов скоро на обід, а Іванко пішов під міст знов. Імили ся бороти – Іванко шарканеві десять голів постинав і дівку освободив. Далі пішов до третьої сестри, шарканеві голови постинав і дівку освободив. Друга сестра розірвала хустку навпіл, половину собі взяла, а половину йому дала; а третя переломила шаблю навпіл, половину собі взяла, а половину йому дала. Тото ся зробило за один рік: у рік зібралися всі четверо, і пішли до тієї гори, де він ізліз. Погойдав Іванко мотуз і прив’язав старшу дівку. Товчикамінь і Сучимотузок витягли дівку і почали ся за неї бити. А вона каже:
– Не бийтеся, чесні люди, там є ще про вас і про Іванка, лем пускайте мотузок і тягніть.
Медвідь-Іванко прив’язав середню – витягли і тоту. Тоді тоті кажуть:
– Йдім ми геть, а його лишім там, у норі.
Але дівки ймили просити, аби витягли Медведя-Іванка. І допросили ще, аби ще витягли найменшу дівку. Айбо Медвідь-Іванко поклав на мотузок стомажову палицю – чи правда витягнуть. Вони витягли до середини і пустили; і так ся палиця в землю забила, що ледве витяг.
Почав тоді Медвідь-Іванко плакати і пішов. Прийшов до єдної баби й діда, що обоє сліпі були. Та баба зварила горнець замішки та пішла корову доїти, а дідо у хаті не видів, що Іванко поїв ту замішку. Баба внесла молоко, налила в замішку – і почали їсти, але були голодні. Почали варити знов, а він знов поїв.
Раз почав падати дощ огняний, а там на дереві були орлята. Медвідь-Іванко вліз угору деревом, накрив собою тих потят та охоронив їх, тож огняний дощ не попік їх – зостались живі. А тота баба каже:
– Прийде орел та тебе заб’є. Але ти заховайся в землю, аби тебе не зобачили.
Прийшов той орел і звідає бабу, хто охоронив діти. Каже баба:
– Я би-х вам повіла, айбо ви того чоловіка з’їсте.
– Не з’їмо.
Тоді Іванко вийшов із землі.
– Що ти хочеш за тото, чоловіче?
– Не хочу нич, лем аби-х тоту бабу зцілив, аби виділа, і пішов би-х на отой світ.
Орел йому таке зілля дав, що він помастив дідові й бабі очі – і вони стали видіти.
– А сам іди на тото поле велике та убий тридцять волів на путь і принеси тридцять куф води! Та аби-сь тото позв’язував. Коли обернуся на правий бік, даси мені вола, на лівий – води. Та добре ся держи, аби-сь не впав!
І полетіли. Як не стало ні волів, ні води, Іванко одідрав шмат із ноги та дав орлові. І тоді долетіли. Каже орел:
– Що ти мені упослід з’їсти дуже добре дав?
– На, позирай!
Виплюнув орел той шмат і назад приліпив.
А ті дівки смутність мали велику, бо не було Іванка. Цар, отець їхній, чудувався, чому вони не мають радості, але вони не казали, бо їх Сучимотузок і Товчикамінь побожили, щоб не казали правди.
Аж тут прийшов Медвідь-Іванко. Тоді дівки почали з нам шпацірувати по садку й тішитися, а Товчикамінь і Сучимотузок пішли сперед царя направо.
– Що би тому зробити, що хотів душу загубити? – каже Медвідь-Іванко.
– Його треба загубити.
А тоді каже:
– Які маєте познаки, що ви дівок урятували?
– Нема жодних...
Тоді склали докупи перстень, хустку, шаблю – парують. Показав Іванко цареві усі шарканеві язики...
Пресвітлий цар каже:
– Прив’язати їх до коней!
Але Медвідь-Іванко дарував їм життя. І вони поженилися і жили спокійно.
