Прапрабабусина скриня

Скриня, що стояла в сінях, була дуже великою та старою. Її всі так і називали – „бабусина скриня”, навіть сама бабуся.

– То,– спитала якось Маленька Чарівниця в бабуні,– ся скриня була ще скринею у твоєї бабці?

– Саме так,– усміхнулася бабуся й ласкаво підморгнула внучці.

– А що в ній лежить?

– Не знаю, ключ подівся десь…

Та й направду, ключа від скрині не було. Лишень щілинка врізного замка, що хитро та заманливо мружилася латунним оком, наче також підморгувала. Та скільки б дівча не заглядало в ту шпарину, скільки б не світило татковим ліхтарем, ніц не виднілось усередині стемнілого дерева, оббитого добротним важким залізом.

– Все ж у ній має щось бути,– бубоніла про себе Маленька Чарівниця, частенько сидячи верхи на скрині та грюкаючи каблучками по її стінках. – Ось і гуркіт від моїх ударів якийсь незвичний, так ніби трапитись має щось моторошно-жахливе.

Однак усе моторошне та жахливе щоразу оберталося наказом припинити гупати і знайти собі тихішу забавку.

Та якось раненько бабуся затіяла пекти пироги, а потім урочисто оголосила:

– Сьогодні, двадцять дев’ятого лютого, моїй бабусі виповнюється сто років!

– Овва! – закричали всі й хутенько всілися за стіл святкувати ювілей.

Та Маленька Чарівниця замислилася. А тому, вм’явши пирога з капустою та захопивши кусень пирога з яблуками, тихенько прошмигнула в сіни, де всілася на скриню.

– Ну будь ласочка,– мовила вона до скрині,– відчинися бодай раз, сьогодні ж ювілей.

І скриня відімкнулася. Й так різко, що скинула дівча долі.

– Отакої… – дивувалася Маленька Чарівниця, зазираючи в скриню. – Нічого немає, навіть дна. Отже, треба туди лізти.

І вона скочила у скриню та полетіла вниз, а потім ще кудись убік. І летіла, допоки не долічила до дев’яноста шести, а тоді вигукнула:

– Стоп! – і, відкинувши кришку, швиденько вибралася на волю.

Кімната, куди вона потрапила, тьмяно освітлювалася вогником керосинової лампи. За грубим столом сидів худорлявий чоловік з довгою бородою і дівча років чотирьох. Дівчинка плакала, та побачивши нашу мандрівницю, плакати припинила й відкрила рота.

– Ого… – мовила Маленька Чарівниця,– я тут… тобто звідти… тобто сама не знаю, звідки я. До речі, ти чого плачеш? – звернулась вона до дівчинки. – Ось, спробуй,– і простягла малій кусень пирога з яблуками, який так і тримала увесь час, поки летіла.

– Дуже смачно! – похвалила дівчинка, облизуючи пальці.

– Ще б пак! То моя бабця напекла!

– Здорово! Коли виросту, обов’язково стану бабцею і зранку до вечора пектиму пироги. Може, тоді наїмся.

– То вам нічого їсти? – здивувалася Маленька Чарівниця.

– Зовсім нічого,– сумно мовив тато дівчинки,– я ж бо тільки скрині робити майстер. Ось, залишилась остання,– кивнув бородань у куток, де була скриня – та сама, бабусина. Тільки зовсім нова і з блискучим ключиком у замку.

– Гаразд… А які у вас тепер гроші ходять? – діловито запитала Маленька Чарівниця, яка вже здогадалася, що потрапила у минуле.

– Такі красиві – мідні, срібні… – стала перелічувати дівчинка.

– А ще золоті з орлами,– додав її батько й знову насупився.

– У мого тата є колекція монет,– наморщивши лоба, згадала Маленька Чарівниця. – У такім альбомі, з прозорими сторінками… І як же він називається? Хоча, це не має значення!

Вона заплющила очі й уявила цей альбом.

Ось перегортаються сторінки, ось потрібна, ось тут візьмемо… І раптом, ніби зі стелі, посипалися монетки – мідна, срібна, а одна, маленька,– навіть золота.

– Ура! – заплескала в долоні дівчинка. – Виходить, у мене сьогодні справжнісінький день народження! А він буває лишень раз на чотири роки, двадцять дев’ятого лютого!

– Зрозуміло. Все зрозуміло,– відповіла Маленька Чарівниця й попрямувала до скрині.

– Як же нам тобі віддячити? – спирав бородань, здивовано розглядаючи гроші.

– Та, дрібниці. Може, тато нічого й не помітить,– сказала Маленька Чарівниця і, обійнявши на прощання іменинницю, скочила до скрині й закрила кришку.

– Бабуню! Бабуню! – закричала вона, вилізаючи зі скрині вже у своїх сінях. – Я щойно бачила твою бабусю! Вона була зовсім маленькою, і їй дуже сподобався твій пиріг!

– Чудово,– зраділа бабуся, слухаючи розповідь онучки.

І дідусь із мамою зраділи. Тільки тато трохи насупився й відразу поліз по свій прозорий альбом. Та всі монетки з орлами виявились на місці. А між сторінками лежав ключик – такий блискучий… і страшенно старовинний.

В’ячеслав Свальнов

художник Анна Башмакова