Пізнайко у світі чемних нечем

Пізнайко поспішав. Урок от-от почнеться. Невже він запізниться? І тут поряд загальмував трамвай, хоча до зупинки було далеченько. Ото пощастило!

Сидячи у вагоні трамвая, Пізнайко дивився у вікно. Що це? Звідки тут парк? Невже він замріявся і проґавив зупинку? Та ні, он відразу за парком його школа. Дивно… Проте Пізнайко не мав часу на роздуми.

…Щойно він кинув рюкзак під парту, як пролунав дзвоник. Зайшов учитель, і тут сталося щось дивовижне! Всі учні підхопилися зі своїх місць і показали вчителю язика:

– Бє-е-е-е!

Пізнайко від подиву аж рота роззявив. Що це з його однокласниками?

– Соромно, дуже соромно,– дорікнув учитель.

Пізнайко теж так подумав.

– Соромно, Пізнайку, не вітатися з учителем.

– Е… вибачте,– промимрив Пізнайко. Хоча й не знав, за що має вибачатися.

На перерві дива продовжувалися. Його однокласники зчинили веремію біля дверей, відпихаючи одне одного. Пізнайко теж збирався на вулицю, але вирішив пропустити усіх. Навіщо штовхатися? Хіба він не встигне?

– От, нечема! – буркнув хтось із однокласників. – Ти чого хуліганиш?

– Ой-ой-ой,– подумав Пізнайко,– щось тут не те!

І тут у Пізнайковій голові сяйнув здогад!

– Петрику, напиши щось на дошці! – благально сказав він.

Петрик запитливо подивився на всіх, проте написав крейдою: „Петро – чемпіон!”

– Ось! – вигукнув Пізнайко. – Ти пишеш правою рукою! А в моєму світі ти лівша!

– А чого б я мав… – розгублено пролепетав Петрик.

– Трамвай! Це все трамвай! – схвильовано викрикував Пізнайко. – Схоже, він привіз мене у паралельний світ! У ваш! Він трохи нагадує наш, та все ж – інакший. Штори на вікнах у нашому класі жовті, а у вашому – фіалкові! Петрик у вас пише правою рукою, а у нас – лівою! А головне, у вас зовсім інші правила!

– Як це? – запитав Петрик.

– Коли наш учитель заходить до класу, ми кажемо „доброго дня!”

– І він не ображається? – здивувалися однокласники.

– Звісно, ні. А от якби хтось показав йому язика, він би розсердився.

– Чудасія!

На наступному уроці Пізнайко так і не зміг примусити себе показати класному керівнику язика, але на допомогу прийшли однокласники. Вони все пояснили учителю. Ото він здивувався!

– А давайте влаштуємо гостю прогулянку! Покажемо йому наш світ.

– Фу-у-у! – закричали всі.

Однак Пізнайко здогадався: тут це означало те саме, що й „ура!”

На вулиці зустрічні підставляли одне одному підніжки. Коли хтось чхав, усі йому казали: „Так тобі й треба!” Хлопчаки-бешкетники лякали дівчат, кидаючи на них квіти. А дівчата верещали так, ніби в їхніх руках опинився страшний павук! Міліціонери підходили до стін будинків і, скрушно хитаючи головами, наводили жирніше збляклі від снігу та дощу каляки-маляки.

– Невже вам так подобається? – запитав Пізнайко. – Хіба не краще пропускати старших уперед і бажати здоров’я тим, хто чхнув?

– Може, й краще. Однак правила є правила,– пояснив учитель,– ми ж не хочемо ображати інших такими словами, як „доброго дня” або „дякую”.

– Невже діяти за правилами важливіше, ніж турбуватися один про одного? – спитав він.

Ніхто не придумав, що йому відповісти. Навіть учитель. Проте всі замислилися.

Тим часом дорогою загуркотів знайомий трамвай. Пізнайко заскочив досередини і чемно сказав:

– Бодай мої очі вас не бачили!

– Забирайся, поки цілий! – тепло попрощалися однокласники.

А вчитель чомусь мовчав. Він щось дуже серйозно обмірковував.

– Обережно, двері зачиняються! – оголосив механічний голос.

– До побачення! – раптом вигукнув учитель.

І за мить увесь клас навперебій гукав:

– До побачення!

– А ще можна так: ми будемо сумувати!

– І так: ми тебе не забудемо!

Двері з гуркотом зачинилися. Пізнайко їхав додому і думав: скільки всього дивовижного є ще у світі!..

Тетяна Савченко

Художник Наталія Гордієнко