Це було дуже давно, коли на землі жили добрі і мудрі люди. Любили і шанували одне одного. Мали міцні родини і кровні зв’язки були нерозривні.
Бог благословляв людей, і коли надходив час відійти у вічність, люди знали, що раз на рік вони повертатимуться до живих родичів.
Ця дія відбувалась ранньою весною, коли природа прокидалася, все цвіло й співало. Наступав Великдень: цього дня померлі воскресали, поверталися до своїх родин і цілий тиждень були з ними. Через тиждень, у чітко визначений час, о дванадцятій дня, живі проводжали померлих до місця поховання, прощалися, і ті зникали до наступного року.
В день проводів плач і стогін стояв над землею: живі не хотіли розлучатися з родичами, що знову відходили від них.
Вирішив Бог:
– Ні, так не годиться. Віднині все залишиться, як і було, тільки живі не бачитимуть померлих, що будуть поруч.
Відтоді на Великдень померлі родичі приходять у свої родини, цілий тиждень поруч, і в призначений час відходять. Живі не бачать їх. Але за традицією, – радіють, співають, славлять весну, готують святкові страви, збираються всією родиною.
А через тиждень – проводи. Незнищима традиція і до сьогодні, хоч багато чого змінилося: люди, їхні думки, почуття, дії.
Та Великдень і таємничі Проводи і донині несуть в собі святе почуття єднання кревних близьких, віру в невмирущість душі.
