Було це тоді, як над Січчю Запорізькою зависла петля, що ось-ось мала затягтися смертильним порухом. Козацтво вирувало: військо обступило! Вороже? Не вороже?.. Браття-Слов’яни, а з чужим генералом… Облягли козацький стан.
– Не проливати братню кров! Не годиться!
– Розігнати вражу силу! Хто їх кликав сюди?
– Гріх! Бог покарає за кров християнську… Підемо з іконою Божої Матері!
Ходив-блукав поміж козаків молодик завзятий, хоробрий та днесь розгублений: що робити? Завтра, або кров братня потече, або навіки згине вільне козацтво, застогне у ярмі люд, а царські генерали замуштрують козацькі полки.
І раптом сяйнула думка: вони такі самі, як ми! А що як їх до козацького війська прийняти, а генерала чужинця, геть нагнати… Задумав – зробив!
І так палко говорив, такі щирі були слова, така знадлива думка, що зануртувала в гарячих головах згода, душу збурунив подих волі, задзвеніло:
– Мы с вами едины!
Нагло загримів постріл – козак повільно падав, а генерал-чужинець зле посміхався:
– Чтобы не повадно было возмущать бесхитростные души!
Та лиш торкнуло землі тіло козацьке, як зникло воно, а вгору зметнувся сріблястий сокіл. Кілька разів падав-припадав до рідної землі, прощаючись. І зашепотіла матінка сира земля:
– Синку! Знай: повернешся знову, бо потрібен єси на цій землі. Шукай матір, що породить тебе!
Стрімко злетів сокіл і зник за хмарами.
Довго шукала душа нове тіло: бо злі сили стерегли пильно, аби не народився. Літав сокіл, никав, щастя, роду шукав. Де міг, допомагав козакам-одинакам у скрутні хвилини, бо ж сам так нагле загинув.
Пішла чутка, що сокіл – душа козацька, діє, допомагає. На Кубані-Тамані витав, чорноморських козаків, в Задунайській Січі виручав у тяжку мить. Таємниче, негадано приходила поміч. Вдячні козаки до кінця днів своїх носили оберегу – сокола, згадуючи несподіваний рятунок.
І нарешті наблизилось давно сподіване: побралися молодята, вона і він козацького роду. Вона – відаюча, а він діючий. В день весілля невідома сила повела їх на Хортицю. Стали на тому місці, де в далекому 1775 році падав козак, що своїм життям хотів заступити від загибелі Січ. І злетів з неба до них Сокіл. Дивувалися молодята. Та дівчина відчула: то душа майбутнього сина!
Ой, тяжко буде його вродити-зростити-виховати! Але це ж рідний дух, вона вже впустила його в свою душу.
Отак і народився в родині Єрмаків син Анатолій. Мама Берегиня тримала захист над ним, бо ж відаюча. А він змалку ніс у грудях поклик захисника рідної землі. Вірний і незупинний, відданий Україні і людям, одвічний козак-характерник.
Скільки добрих справ звершено, скільки злочинів попереджено! Він завжди там, де кипить бій пітьми і світла, де потрібно допомогти-підказати-заспокоїти.
Полювало за ним зло, та мати брала на себе, даючи йому змогу діяти.
Підстерегли в жалобі, коли відлетіла материнська душа, а сам не встиг перебрати захист.
Та навіть у смерті непереможний, діючий: згуртував і тих, що стояли осторонь, не діяли, а споглядали!
І знову сокіл витає, нам наснагу посилає, до дії гукає. Вічно живий добротворець козак, полум’яний українець Анатолій Єрмак. І склали думу-пісну про нього.
Забриніла жалобна струна,
Зарясніли, підсолені роси,
Тихо падала пісня сумна
На пекучі лютневі морози
Ой куди ж ти полинув, козаче,
Невгамонний, неспинний Єрмаче?!
Ти поліг не в горнилі війни,
Не в двобої, не в чесному герці:
Та Вкраїну від зла боронив,
До останнього поштовху серця!
Ой, куди ж ти полинув, козаче,
Непідкупний, вогненний Єрмаче!
Сила злая радіє! Не зна,
Що святкує дарма перемогу:
Біль утрати живих об’єднав,
І повів на козацьку дорогу
Твоя Честь, твоя Слава, козаче,
Навіки поміж нами Єрмаче!
