Колись у давнину, у глухому селі жили хлопець і дівчина. Любили одне одного змалку і тішилися життям. Та якось покликав їх до себе батько хлопця, і мовив:
– Сину, прийшла пора віддати належне, піти захисником рідного краю. Покозакуй, а повернешся – відсвяткуємо весілля!
Рано-ранесенько проводжали за село хлопця батько й дівчина. Благословив старий козак сина:
– Не осором наш рід! Хай Бог тебе хранить на добрі справи!
Дівчина простягла вишивану хустину:
– Їдь! Бережи рідну землю, а я збережу наше кохання!
Поїхав козак, тільки закурілось пилом понад шляхом.
Минув і рік, і два й три; від козака ні чутки, ні звістки. Четвертої весни, коли квітли сади і тьохкали соловейки на село з дикими згуками, вихором налетіла татарська орда. Мужньо боронилися люди, біля кожної хати кипів бій. Та один за одним падали захисники – занадто люті були напасники.
Біля хати, де жив батько козака, шаленіла січа. Мов розлютований лев боронив батько господу, бо в хаті переляканою горличкою заховалася синова наречена. Та ось з-поперед чужинців вискочив дужий вояка. Підняв батько шаблю, та й закляк:
– Ти, сину, привів чужинців до свого села? Зрадник?!
– А що б я мав, козакуючи? Злидні, рани, а чи й смерть… А тут…
З невимовною мукою мовив батько:
– Так згинь же, виродку! Хай і земля тебе не прийме – ніде щоб не мав ні спочинку, ні зупинку!…
Останні слова замерли на посинілих губах зітнутої голови, – бо молодий вояка виявився спритніший за батька… На це лихо вилинула з хати дівчина, мов зоря зійшла. Чужинці схвально загули – така врода! Дівчина пізнала коханого, не завваживши, що він у чужинському одязі. Кинулась до нього, залебеділа:
– Як добре, що ти тут! Таке лихо!…–і затнулась, побачила, все усвідомила, – Чому?! Невже ти, справді запроданець?!!
– Я поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатись, самоцвітами тішитись!
Та дівчина вже все зрозуміла:
– Проклинаю тебе, зраднику!
– Візьміть її, – крикнув вояк своїм зайдам.
– Жодна рука не торкнеться до мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе – проклинаю, зраднику…
Вояк розлютовано заніс шаблю над головою, та й закляк: замість дівчини виріс кущ з білими запашними китицями квітів, неначе віночки незаймано-чисті й гарні. Люто шмагонув-рубонув, та кущ тільки схитнувся і знову приріс до кореня – тільки замість білих квіток, ніби краплини крові, заяріли червоні кетяги ягід. А листя шелестіло:
– Проклинаю…проклинаю…
Кажуть, що і небо не витримало такого злочинства: налетіла буря, зчорніло небо, вдарила блискавка, – і замість зрадника покотило вітром перекотиполе. Збулося батьківське прокляття – без спочинку-зупинку прокотило по землі і вижбурнуло геть у море. Замість зайд-чужинців – розбіглися дикі пси, чи вовки.
А кущ, що стався з дівчини, назвали її ім’ям – Калина. Гіркі її ягоди, як доля дівоча. Але живлять вони тих, хто любить і шанує рідну землю.
