В якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі дуже багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукать свинаря.
— Тільки,— каже,— з такою умовою, що як вибуде рік, дам йому день поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.
Пішов прикажчик по селу, розпитує:
— Чи нема де якого нетяги?
— А там,— кажуть,— живе убогий парубок, він піде.
Ото й найняли того парубка. Вибув він рік, і дали йому день поля на рік.
Іде парубок від пана та й думає: «Служив я,— думає,— рік, вислужив день поля на рік,— що мені з ним робить?» Думав-думав: «Посію баштан...» Думав-думав: «А чим же я,— каже,— те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?..» А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить.
— Пане,— каже,— любий пане,— каже,— милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.
Пан зглянувсь на нього:
— Добре,— каже,— виорю!
Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — отаке! А дині — отакі!
Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе — баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане — сама шкаралущина! «Ну,— думає,— я ж таки пристережу, хто мої дині переводить, я йому дам!»
От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрум-хрум! Він потихесеньку туди — аж там лисичка; він підкрався та хап її за хвіст! Та й піймав.
— Ага! — каже.— Я тобі дам динь!
Та як замахнеться...
— Ой, чоловіче-голубчику,— каже лисичка,— не бий мене — я тобі у великій пригоді стану.
— А дині їстимеш? — каже.
Та її ціпком... А вона проситься:
— Хоч живу,— каже,— пусти мене, я тобі у великій пригоді стану!
Бив-бив, а далі й питає:
— У якій же ти мені пригоді станеш?
— Я,— каже,— тобі висватаю царівну!
— Ну, гляди!
Та й пустив: «Ото хитра,— думає,— за царівну сватає...»
Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.
— Треба мені самій царя бачити — пустіть! Я щось йому скажу.
Її гонять, а вона у палац преться. Цар і почув.
— Що там за лемент? — питає.
— Та тут,— кажуть,— волоцюга припленталась.
— Впустіть,— каже цар.
Її й пустили. Вона цареві в ноги:
— Царю-государю,— каже,— змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!
— З якою недоброю вістю? — питає цар.
— Так і так,— каже,— була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати— дочку твою візьме за себе. Так оце я прийшла тобі розказати.
— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову,— а в мене ж і військо не готове!
Та на царедворців:
— Га, сякі-такі! Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте.
Лаяв їх, лаяв...
— Кличте раду! — гукнув.
Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось — радяться, як їм того змія повоювати. Радились-радились — нічого не врадять: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:
— Царю-государю, змилуйся,— каже,— що я тобі пораджу: є в мене цар курінний, як віддаси за нього дочку, він тобі змія завоює!
Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:
— Як завоює,— каже,— то вже віддам!
Прибігає лисичка до куреня:
— Здоров, курінний царю!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Я тобі добру вість принесла.
— Кажи.
— Була я в царя, за тебе царівну сватала; так цар сказав: «Як завоює,— каже,— змія, то віддам». Ходім воювати!
— Тю-тю, дурна! — каже парубок.— Як же мені його звоювати?..
— Нічого, звоюєш; мене слухай, все гаразд буде. Одягайся, ходім.
— А баштан,— каже,— на кого покину?
Вона як почала його вмовляти — пішли.
Ідуть та йдуть, лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч їде змій: так і сипле іскри, так і сяє!
— То,— каже лисичка,— змій їде. Ти,— каже,— постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.
Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.
— Здоров, зміїку-братіку!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Що я тобі скажу, зміїку-братику! — каже лисичка.— Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною, хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!
— Де ж він? Далеко? — питає змій.
— Якби,— каже,— далеко, а то близько!
— Що ж мені тепер робити? — питає.
— А що робити? — каже лисичка.— Он, під копицею, стоїть чоловік, віддай йому все своє — і коні, і коляску, і одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому; цар тебе не пізнає... А то пропав!
Змій мерщій одежу з себе, а свитку на себе — та бігом звідти!
«Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» —думає.
Тоді той баштанник убрався в золоту одежу — і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.
— Бач,— каже вона,— а ти боявся!
Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:
— Царю-государю! — каже,— кланяється тобі цар курінний і шле подарунки, він звоював змія, просить дочку твою за себе!
Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив, у роті не було, а по бороді текло.
