І.
Одного дня маленькі гномики прокинулися, вибігли на кухню, щоб привітатися з мамою і з’їсти смачний сніданок. Але мами там не було!!! Не пахло свіжими булочками з хрусткою скоринкою, не стояло на столі свіже молоко.
– Що трапилося? – розгублено спитала Оленка в Марка
– Не знаю, мама зникла.
– А куди вона могла піти?
– Я думаю, що нашу маму хтось викрав. – задумано промовив братик.
– Ой, а як же ми без неї?
– А ніяк! Рушаймо шукати маму. А на допомогу ми можемо покликати Промінчика, Жартуна і Мудрагеля.
– Добре, тоді я зберу речі, - Оленка була така засмучена, що на війках у неї висіла слізка.
Вона побігла до кімнати, щоб покласти до наплечника линву, компас, плюшевого зайця, а на кухні вона захопила термос з чаєм і нашвидкоруч зробила кілька канапок. Не забула й про те, що вони з братиком ще не снідали: налила молока, дістала вчорашні булочки з шафки, намастила їх медом, поставила все це на стіл.
– О, привіт! – гукнув, всівшись на підвіконня Сонячний Промінчик.
– Доброго ранку, Промінчику! Снідати будеш?
– Звичайно! Я не встиг поснідати вдома, почув, що Марко мене кличе. – В кухню увійшов Марко з Зайченятком – Мудрагелем.
– Зараз ще має прилетіти Жартун, йому ж найдалі.
– Ну, тоді до столу, - гостинно запросила всіх Оленка, - давайте снідати.
– Добридень! Що у вас трапилося? – вже з порога зашумів Жартун-Веселун.
– У нас зникла мама, ми думаємо, що її викрали. Терміново рушаємо на порятунок. – Серйозно розказав Марко, - просимо вас нам допомогти.
– Звичайно допоможемо, - засміявся Промінчик.
– Ура! Пригоди! – Вигукнув Жартун – Сміхотун (хтозна, як, насправді, його звати). Подивився на сумних дітей, засоромився. – Звичайно, ми допоможемо врятувати вашу маму.
– Я теж буду допомагати, - поважно мовило зайченя.
– І я, візьміть і мене з собою! – запищало щось з підлоги.
– Але де ти? Хто? Покажись, - здивувались усі.
– Я ось, - підскочив високо коник-стрибунець. – Доброго дня, мене звати Далекострибаючийвисоколітаючийдзвінкокрилий Кузь.
– Ой, яке довжелезне ім’я! – Вигукнула Оленка і страшенно засмутилася. – А я не запам’ятаю.
– Можете називати мене просто Кузь.
– Гаразд, - посміхнулася дівчинка. – Дуже приємно, мене звати Оленка, а це Марко, мій братик, Жартун-Веселун із Найсмішнішої країни найвеселіших жартунів, Перший Сонячний Промінчик з Сонячного королівства, і Мудрагель – зайченятко з Зеленого Гаю. А чому ти хочеш іти з нами?
– Ваша мама колись врятувала мене від лап лютого павука, що вже добирався до мене по своїх сітях. Тепер я мушу їй віддячити і допомогти вам врятувати вашу маму.
Всі поснідали і рушили в дорогу. Жартун сказав, що, коли летів сюди, то бачив незвичний рух у Найсумнішому царстві Найнепривітніших Плакс. Чомусь всі бігали, галасували. Жартун подумав, чи не почав найвеселіший шпигун розвідку. Коли найвеселіші шпигуни потрапляли в іншу країну на розвідку, то навколо ставало дуже-дуже весело і гамірно, навіть у Найпохмурішому царстві. Але коли Жартун уважніше придивився, виявилося, що ніхто не розважається. Просто всі страшенно заклопотані і зайняті чимось. Тоді Жартун не звернув уваги, але зараз подумав, чи не туди, бува, потрапила мама Оленки та Марка. Отже, всі рушили у Найсумніше царство Найпохмуріших Плакс.
– Але, як ми будемо відбирати нашу маму? – спитала Оленка. – Їх багато, а нас всього шестеро з Кузем та Мудрагелем.
– Зате вони сумні і злі, а ми веселі і завзяті! – сказав Жартун.
– Ми налякаємо їх сонячним світлом, бо ж зі мною завжди дуже багато моїх братиків і сестричок, – прожебонів Промінчик.
– А ще... серед них точно немає таких розумників, як я, - мовив Мудрагель.
– І вже точно, ніхто з них не вміє так дзвінко сюрчати крильцями і так високо стрибати, як я!
– Ну, – засміявся Марко. – З такою командою ми точно здолаємо всіх Плакс.
– Тільки пам’ятайте, що в Найсумнішому царстві не можна зронити жодної сльозинки, бо назавжди залишишся підданим їхнього царя. Що б не трапилося, мусимо посміхатися, навіть, якщо здається, що зараз пора плакати. Посмішка – це єдине, чого бояться всі мешканці цього похмурого царства. – Посерйознішав Жартун.
– Добре, Веселуне, ми не забудемо, – дружно загули всі і поквапилися на відомий вже літальний апарат – Маркове ліжечко.
Марко з Оленкою сіли посередині, Кузь заховався під простирадлом, щоб його не здуло вітром. Мудрагель вхопився лапками за бильще, щоб можна було добре роздивитися, що там внизу. Промінчик всівся з самого краю, звісив тоненькі ніжки з ліжка і щось собі наспівував. Ну, а Жартун-Сміхотун вирішив не летіти на ліжку. Він був з казкової країни і, як всі казкові істоти вмів гарно літати.
– Лети, лети ракето! Лети швидко, обганяй вітер! Вперед, до Найсумнішої країни Найнепривітніших Плакс.
Ліжечко легко здійнялося і майнуло в блакитне небо. Всі зачаровано дивилися вниз. Під ними пропливали вині річечки, зелені ліси, жовті поля. Інколи до них прилітали ластівки, подивитись, що за дивний птах з’явився серед хмаринок. Та, коли вони бачили Промінчика, розуміли, що у нього, напевно, якісь важливі справи і, нічого не запитуючи, летіли собі геть. І ось на горизонті з’явилася темна пляма лісу-болота Найплаксивішого царства Найпохмуріших Злюк (чи як там воно називається, те огидне царство). До цієї плями навіть наближатися не хотілося, така вона була сумна і непривітна. Але гномики вже тужили за мамою і ладні були зробити все, аби тільки її врятувати. Отож друзі напружились: Промінчик засвітився яскравіше, Мудрагель аж вухами засмикав, так сильно почав думати. Жартун пригадав щось веселе і засміявся, а Кузь дзвінко засюрчав. Діти вдивлялися в щораз зростаючу громаду темного лісу.
– Не забувайте посміхатися, – нагадав Жартун.
– Не забудемо, - серйозно відповів Марко.
ІІ.
Ми мало знаємо про маму гномиків. Певно, прийшов час про неї розповісти. Вона чарівниця. Ні, не та, що махає чарівною паличкою і виконує бажання, а справжня. Усім допомагає, лікує звіряток, одного разу довелося їй побувати і в Зеленому гаю, там якраз похворіли всі звірята. Рятує слабших від сильніших, допомагає сонечку розмальовувати світ. А ще... ще вміє пекти надзвичайні пиріжки і булочки з хрусткою скоринкою. Мама гномиків дуже любить сміятися і, на думку Марка і Оленки, немає гарнішої і кращої від неї чарівниці. Вона завжди зайнята, тому доглядати діток їй допомагають щирі друзі – Сонечко, Таємничий володар Зеленого гаю (який, насправді, не такий вже й таємничий, просто зайченятко-Мудрагель попросило свого тата стати Таємничим, щоб друзі не стали обходити його стороною), Найголовніший Сміхотун Найсмішнішої країни найвеселіших жартунів. У відповідь на добро вони чим могли віддячували, відсилали своїх дітей і друзів, щоб займали Марка і Оленку чимось дуже-дуже цікавим.
Тато гномиків працював у чудо-технологічній компанії і був таким сильним чарівником, що ніколи не мав часу. Але інколи, коли у тата траплявся вихідний, усі разом вони вибиралися десь у цікаве місце, розважалися і багато сміялися.
Сьогодні, маму гномиків терміново викликали на нараду чарівників і чарівниць і вона не встигла до сніданку. Бігла додому і думала, що роблять там її діти. Яке ж було її здивування, коли вона побачила, що дома порожньо, дітей нема, а з шафки зникли булочки і термос. Чайник ще був гарячим, тому вони не могли піти далеко. На столі вона побачила чорний слід-пропалину, такий міг залишити тільки промінчик, а з дитячої кімнати зникло Маркове ліжечко. Мама-чарівниця захвилювалася, що могло трапитися, щоб діти так рано вже кудись подалися. Стала дзвонити сонечкові, куди подівся його син – Перший Сонячний Промінчик.
– Як? Ти вдома? Всі думали, що тебе викрали Плакси і полетіли тебе рятувати. – повідомило здивоване Сонце.
– Куди? Кого? Що ж робити? Лишенько. – мама гномиків стала швиденько збиратися в дорогу. Не можна запізнитися!
ІІІ.
Оленці було дуже прикро, так прикро, що хотілося плакати. Вже півгодини вони у цій глушині, а про маму нічого не чути.
– Не плач, посміхайся! – наказав Марко, посміхаючись у натовп непривітних фізіономій.
– Я більше не можу. Я хочу до мами.
– І я не можу, вперше в житті я не можу посміхатися, - від напруженого посміхання у Жартуна боліли щоки.
– Робіть щось, бо я скоро взагалі згасну, ми не можемо світити у такому темному місці.
– Слухайте, хлопці, - зважилося, нарешті, зайченя. – А що сьогодні у вас була за пригода, що ви були такі схвильовані?
– Не твоя справа, коротуне!
– Ні, все-таки, нас дуже цікавить відповідь на це питання.
– Привели бранку-полонянку. Тепер вона навіки наша. – загудів-заревів натовп.
– Мама! – вигукнула Оленка і тяжко понурилася.
– Тримайте дівчисько, дивіться, дівчисько от-от заплаче! Який гарний у нас сьогодні день! Аж двоє свіжих Плакс-Злюк прибуло до нас.
– Я не злюка і зовсім не плакса. – посміхнулася через силу Оленка, ледь-ледь стримуючи сльози.
– Треба щось робити, викликаю допомогу, - вигукнув Промінчик. Одразу звідусіль почали пробиватися ще промінчики, вони яскраво-яскраво засвітили, засміялись, залоскотали усім носи і щічки. Навіть Плакси стали виглядати значно краще, позбувшись вічно блідого кольору обличчя.
– Ай-ай-ай! Рятуйте! На нас напали!
– Я теж кличу на допомогу, - засюрчав коник, з трави почали вилазити усілякі жучки, коники, мушки, всі вони розповзлися по Плаксах-Злюках. А хто ж зможе стриматися, якщо його лоскочуть! Всім стало страшенно смішно і всі плакси, чесалися, посміхалися, каталися по землі.
– Тоді й я спробую щось зробити, – промовило зайченя, і стало розповідати смішні-смішні історії. Знало воно їх багато, на те ж і було Мудрагелем. Плакси і діти стали дружно сміятися, дивитися одне одному в обличчя, обійматися. Давні слуги похмурого царства звільнялися від багаторічної похмурості.
– А де ж наша мама? – все ще посміхаючись, мовила Оленка.
– Та ось же вона, наша полонянка, ну, тепер вже, ніби, і не полонянка. Добре, ви тут розбирайтеся, а ми будемо розходитися по домівках. – Темний ліс раптом став яскравим, зеленим, усміхненим. Болото швидко сохло під жаром сонячних промінчиків, але дітям було сумно. Полонянка була зовсім не їхньою мамою.
Тут щось загуло, засвистіло над колишнім темним лісом. Мама! Мама гномиків, як вихор летіла рятувати діток. Коли вона дізналася, що дітки врятували стільки мешканців похмурого королівства, то перестала хвилюватися, обняла сміливого сина і розумницю доню. А потім запросила всіх на смачний обід. Оленчині канапки давно з’їли, чай випили і були голодні, тому з радістю погодилися.
