Євген Романенко
Жив-був маленький хлопчина. Зовні цей малюк був таким собі справжнім хлопцем. Але усередині… Чи то у душі, чи то у його голові було щось не так, але ця дитина увесь час лаялася навкруги.
Батьки не знали що з ним робити. «Напевно мій син колись лизнув якоїсь чортівні. Бо в нашій родині ніколи так не лаялися! Тільки так можна пояснити його бридкого язика». Так казав завжди батько малюка.
Одного разу, коли хлопчик у дворі рубав дрова, йому попалася одна дуже вперта дровина. Вона ніяк не хотіла розколюватися. І хлопчик знову почав лаятися. Біля паркана, який огороджував двір, проходив якийсь чоловік. Зупинившись поблизу, він увічливо зауважив: «Я добре знаю твою хворобу. Якщо ти і надалі будеш казати погані та брудні слова, вони з часом переможуть усі добрі й чисті слова у твоїй голові. Ти не зможеш більше розмовляти як людина і твої батьки не розумітимуть тебе. І згодом ти перетворишся на собаку». Людина пішла собі далі. А хлопець тільки кепкував з нього. Він не хотів вірити мудрій людині.
Потім, коли вся сім’я зібралася за столом на вечерю, хлопчик почав обмірковувати все, що розповів йому чоловік. Малюк бачив, як хазяйський пес бігав навколо столу, метляючи хвостом. Песик гавкав, просячи попоїсти. Хлопець подумав: «Це дуже погано, коли тебе ніхто не розуміє. І ти не в змозі поговорити з друзями, як цей песик. Напевно, якщо він, цей песик почав би лаятися, як я, але тільки на собачій мові, – його б усі товариші собаки покусали за таку безтактність.»
Хлопчик вирішив більше не лаятися. Бо він не хотів втратити гарні слова назавжди. Він хотів, щоб його завжди добре розуміли.
