Ірина Мацко
1. Мобік і дідусь.
На околиці міста, у непримітній крамничці старожитностей, припадав на полиці пилом, старенький і поважний Телефон. Він належав ще до покоління перших Телефонів, які придумала людина. Стояв, сумував, аж поки одного ранку до нього з подарунком не завітав сам господар.
– Тримай, старий. – промовив він, ставлячи біля Телефону невелику коробочку. – Це тобі. Щоби не так сумно було самому.
– А хто це? – запитав зацікавлений Телефон.
– Можеш вважати його своїм онуком. Не ображай його та навчи усіх наших магазинних премудрощів. Поясни йому, хто такий покупець і як із ним поводитися.
Дідусь ствердно кивнув у відповідь. А коли господар пішов, Телефончик вирішив подивитись на так званого „онука”. Проте тільки він доторкнувся до коробочки, як звідти вискочило щось маленьке та плоске.
– Ой, ти хто, плесканчику?
– Я не плесканчик. Мене Мобіком зовуть. Телефончик я.
– Мобік? Оце ім’я! А що ж ти на мене не схожий? У тебе навіть шнурочка, щоби ввімкнути струм, немає. Як же ти телефонувати будеш? А де слухавка і коліщатко з цифрами, щоб номер набирати? Ні, це, мабуть, господар помилився.
– Та ні, дідусю, я – телефончик, та тільки новий. А таких, як ти, зараз уже майже не випускають. Я все поясню. Шнурочка у мене немає тому, що я призначений лише для однієї людини – мого господаря, який зі мною не розлучається. Я вільний, а не на прив’язі, як ти. Замість коліщатка з цифрами у мене є ось кнопочки, а водночас я ще є і слухавкою.
– Дивина! І ти не повинен стояти у кімнаті на тумбочці усе життя, як я? Ти можеш подорожувати разом з господарем? Оце так-так. Ну, тоді давай родичатися, онучку, радий тебе бачити, – сказав дідусь, пригортаючи до себе маленького Мобіка.
2. Втеча.
Минуло кілька днів. Мобік уже освоївся у крамничці і замість того, щоби стояти поруч з дідусем, гасав по усіх полицях та закутках. Дуже вже йому було цікаво спілкуватися з мешканцями крамнички. Весело стало речам з балакучим непосидою. А коли час від часу забігав якийсь покупець у пошуках старовинної речі, Мобік чемно стояв на полиці і подумки просив не забирати дідуся-Телефончика.
Але невгамовна вдача малого не давала йому спокою. Тому й не дивно, що якось із Мобіком трапилася найсправжнісінька пригода. Того погожого дня у крамничку зайшов хлопчина, котрий шукав шукав подарунок для своєї бабусі. Мобік вибрав слушну мить і... застрибнув у рюкзачок, що висів за хлопчиковою спиною. Так нічого і не придбавши, хлопчик, незабаром, покинув крамничку. Опинившись на вулиці, Мобік вистрибнув із рюкачка й опинився на волі.
– І куди ж мені податися? – задумався він, роззираючись довкола. – Он там ніби якийсь гайок чи парк видніється, піду туди погуляю трішки.
Як сказав так і зробив. Біжить собі стежиною, пісеньку про жабеня наспівує. Аж чує ніби плаче хтось. Побіг Мобік туди, звідки чувся плач. Бачить, дівчинка маленька сидить на лавочці і заливається слізьми. „Чим їй зарадити? – думає Мобік. – Як її розвеселити?”. Застрибнув він біля неї на лавку, натиснув кнопочку на жупанчику та давай співати пісеньку з відомого мультика.
– Ой, хто це тут? – переставши плакати, запитала дівчинка, побачивши біля себе маленького Мобіка, який співав і танцював, розвеселяючи її.- Який же ти маленький та кумедний! Як тебе звуть?
– Мобік. А тебе як? І чому ти плачеш?
– Я – Маринка. А плачу тому, що не послухалася мами, побігла від неї далеко, щоби погратись, і загубилася.
– Я можу тобі допомогти. У твоєї мами є схожий на мене телефончик?
– Звичайно, є, – відповіла дівчинка.
– Якщо знаєш її номер, то твоя мама зараз буде тут.
– І справді! Чудово ти придумав!– вигукнула радісно дівчинка. - Знаю, знаю! Набирай!
Через декілька хвилин схвильована та налякана мама вже була біля лавки і міцно обіймала дочку. А Мобік аж розчулився від такої сцени.
Запрошувала Маринка його до себе, обіцяла не ображати, проте Мобік не захотів. Не для того він у мандри подався. То ж дівчинка йому подякувала і вони попрощалися.
3. Бешкетники.
Лише відбіг Мобік недалечко від Маринки, лише присів відпочити, аж бачить - двоє хлопчаків у парку бешкетують. Гілля дерев ламають, лавочки перекидають. А далі ще гірше. Дивится Мобік, перешіптуються бешкетники між собою та на бабусю показують, яка сидить на сусідній лавочці і читає газету. Підійшов нишком Мобік до хлопців і почув, як вони домовляються у бабусі, поки вона газету читає, із сумки гаманець поцупити. Розізлило це малого. Пішли хлопці справу погану робити, а він назирці за ними.
От підкралися бешкетники до бабусі і тихенько витягнули гаманець. А старенька нічого й не підозрює. І тільки вже коли зібралася йти, вона зазирнула у сумку, а там гаманця немає.
– Ой, лишенько! Украли! У мене гаманець украли! – забідкалася бабуся.
Водномить до бабусі збіглися люди, а незабаром і міліція примчала.
А хлопці вже й не раді своїй витівці. Лячно їм, щоби не запримітили та не знайшли їх. Заховалися вони під лавку, а Мобік причаївся неподалік.
– Ну що, бабусю, – розпитують міліціонери, – а чи бачили когось біля своєї лавки? Куди ж ваш гаманець міг подітися? Може ви його й не мали?
– Та як же? Був гаманець. Я щойно на ринок збиралася і присіла у парку відпочити. А тут нікого підозрілого я не бачила.
Розпитали міліціонери усіх, хто стояв поруч. І справді, ніхто з них не підходив до бабусі. Але Мобік не мовчав. Натиснув кнопочку і з-під лавки заграла гучна мелодія.
– Що це, що це? – здивувалися люди. – Мабуть, під лавкою хтось є!
Злякалися хлопці, що їх знайдуть, зацитькали на Мобіка, щоби сидів тихо, проте було вже пізно. Заглянув дядько міліціонер під лавку і побачив бешкетників. З переляку вони навіть гаманець заховати не встигли.
– Так от хто у бабусі гаманець поцупив?! Ану, бешкетники, ходімо з нами, – сказали міліціонери.
А Мобік так і залишився сидіти під лавкою. Тільки коли усі розійшлись і бабуся подибала на ринок, він спокійно пішов собі далі.
4. Мобік – „плавець”.
Вийшовши з парку, бачить Мобік зовсім неподалік озерце. Лебеді та качки там плавають. Захотілось і йому спробувати. „А що, хіба ж я не зумію? Чим я гірший від качки – плюх собі на воду та й пливе, ніякої мудрості не треба.” Як замислив, так і зробив. Розігнався – та „бульк” у воду. Але чомусь не поплив, наче качка, а почав тонути.
– Ой, що ж робити? Чому ж я не пливу? – заметушився Мобік.– Добре, що хоч жупанчик у мене не промокає. Тільки от як звідси вибратись?
Раптом Мобік побачив, що до нього наближається велика та страшна рибина. Це був Короп. Колись давно, ще маленьким, хлопчаки зловили його у річці за містом та випустили тут. Жив він самотньо. Та й з їжею було сутужно – важко в озерці знайти щось їстівне. Аж ось бачить, що падає на дно щось плескате, наче півскибки хліба, що йому часом кидали перехожі. Короп, не роздумуючи довго, проковтнув його.
Так Мобік опинився у темному та тісному череві Коропа. Телефончик дуже злякався. Але опанувавши себе, почав метикувати, як йому вибратися з біди. Спочатку він по черзі натискав усі кнопочки на жупанчику. З черева рибини залунали пісеньки та мелодії, але це не допомагало. Тоді натиснув Мобік ще одну кнопочку – і дядька Коропа почало раптом трясти, немов під час пропасниці. Це Мобік увімкнув дзвінок з вібрацією. Короп дуже налякався, що заметушився і давай гасати по озерці.
А на березі озерця саме сидів рибалка. Він ніколи нічого тут ще не упіймав, бо яка ж у парковому озері може бути риба. Аж раптом поплавець застрибав, вудка засмикалася, та так сильно, що зажурений рибалка аж підстрибнув. Це Короп з відчаю проковтнув червячка, якого завжди з обережності оминав, та й начепився на гачок. Зрадів рибалка, витягнувши такий улов на берег. Та коли приніс додому і почав чистити Коропа, зрадів ще більше. У череві рибини він знайшов новенький і зовсім непошкоджений телефончик – маленького Мобіка.
Так у Мобіка з’явився господар.
5. Телефончик на роботі.
Новий господар виявився дуже неохайним. Та й до Мобіка ставився абияк. То у діряву кишеню його закине, то забуде десь. Ночував Мобік тепер на тумбочці, біля ліжка господаря. Він повинен був дуже раненько вставати. Але Мобік надто любив свою роботу, щоби звертати увагу на всілякі прикрощі. Удень були інші клопоти. Треба було по кілька разів нагадувати господарю про різні невідкладні справи. Але найцікавіше було тоді, коли господар умощувався на дивані та починав грати якусь гру. Отоді Мобік веселився.
Та все ж думка про дідуся не покидала його. Повернувся б тепер до нього, та невідомо як це зробити. Він навіть адреси крамнички старожитностей не знав. Та й господаря не міг просто так залишити. Засумував Мобік.
Але одного чудового дня господар подався у великий магазин, що називався супермаркетом і де продавали геть усе на світі. Мобік раптом побачив у одній вітрині, біля якої вони зупинились, дуже подібних на нього телефончиків.
”От мені б до них! Цікаво, мабуть, отак гуртом тут жити, весело. Скільки б я у них дізнався цікавого, а може, вони б підказали мені як знайти дідуся?”
Тільки встиг про це подумати, як у кишеньку, з якої він визирав, поклали новенький, блискучий телефончик.
– Ой, ти хто? – запитав Мобік.
– Я – новий телефончик. Мене твій господар щойно купив. Ми тепер удвох будемо у нього працювати, – чемно відповів сусіда.
Розповів Мобік новачку свою історію. І сусідові стало шкода друга:
– Ти можеш відправлятись на пошуки дідуся, а я з роботою і сам справлюсь.
– Спасибі, друже! – подякував Мобік.
„Невже тепер я зможу відшукати свого дідуся і жити таким же веселим та хорошим життям, як раніше?” – мріяв телефончик. І, дочекавшись слушної нагоди, Мобік вистрибнув із кишені. Боляче вдарившись об тверду підлогу, він закотився під прилавок. Пересвідчившись, що він живий-здоровий, Мобік попрямував до великих вітрин з маленькими телефончиками, такими ж, як він сам.
6. У супермаркеті.
– Дивіться, дивіться, новачок! – зашепотіли між собою телефончики на вітрині, щойно Мобік опинився поруч них на полиці.
– Такий самий, як і ми, тільки звідкіля він тут узявся?
– Егей, новачок! Ти звідкіля до нас потрапив? І хто ти такий, як тебе звуть? – запитав найдорожчий серед телефончиків. Це був красунчик останньої моделі, який виконував усі можливі завдання. А чого тільки вартували яскраві картинки-заставки, найцікавіші ігри та стільки усяких голосочків, якими він співав, що й не злічити.
– Здрастуйте. Мене звуть Мобік, – проявляв чемність новачок.
– А звідкіля ти? Може, також шукаєш господаря, у якого будеш працювати?
– Ні, я шукаю дідуся, від якого утік, щоби помандрувати.
– А хіба ти не знаєш своєї адреси?
– У тому то й біда. Коли я жив у крамничці старожитностей, то не знав, що це місто таке велике. Я гадав, що є лише моя крамничка з дідусем та ще парк, який я бачив крізь вітрину. От і все. А коли я почав мандрувати, то й заблукав, і адреси у дідуся-Телефончика не спитав. Допоможіть мені, будь ласка.
– Не хвилюйся, – сказав красень-телефон. – Ми щось придумаємо.
І телефончики почали між собою перешіптуватися. А через кілька хвилин до Мобіка поважно підійшла кумедна штукенція, що була із родини телефончиків-„жабок”.
– Ось подивись. Тут у мене є карта всього нашого міста. Шукай свою крамничку.
І Мобік з цікавістю зазирнув у карту.
– Ой! Знайшов! – радісно вигукнув він. – Он мій магазинчик на околиці міста, а біля нього парк у якому я гуляв, та ще й озеро. Спасибі тобі, Жабко! Тепер я знайду дідуся і вже ніколи не втечу від нього, а ще обов’язково запам’ятаю свою адресу!
– Але ж це так далеко від нашого супермаркета. Як же ти туди доберешся?
– Я про це й не подумав, – знову засумував Мобік.
– Нічого, завтра щось зметикуємо, – заспокоював його красень-телефон. – А зараз іди відпочивай. Покупців уже сьогодні не буде, та й магазин от-от зачиниться.
Мобік, який уже переконався, що нові друзі і справді можуть йому допомогти, побрів спочивати. Снився йому тої ночі парк, дядько Короп і дідусь, за яким він тепер дуже сумував.
7. Порятунок.
Наступного ранку Мобік прокинувся від галасу, що зчинили біля їхньої вітрини дітлахи. Вони стрибали, кричали та показували пальчиками на маленькі телефончики.
– Ой, дивись, дивись! Які гарні! Які маленькі! – кричали вони. – А я отакого хочу! А я цього!
Батьки, що стояли поруч, лише посміхались.
Мобік, ще як слід не прокинувшись, сидів собі на полиці та спостерігав за ними. Але раптом він побачив щось дуже знайоме. До вітрини підійшов хлопчина з мамою. Добре придивившись, Мобік упізнав у ньому того самого хлопчика, до якого він колись застрибнув у рюкзачок, щоби вибратись на вулицю.
Куди й подівся сон. „Так, це той самий хлопчик! Він, мабуть, знову зайде у крамничку. Хлопець знає туди дорогу!” І, довго не роздумуючи, перестрибуючи з полиці на полицю, Мобік помчав до хлопчика. Майже добігши до нього, телефончик помітив, що далі його не пускає міцне скло з якого були зроблені дверцята вітрини. Мобік щосили затарабанив кулачками у дверцята. Та де там! Міцні скляні двері навіть не ворухнулись.
– Що ж робити? Він зараз піде і я знову не зможу потрапити додому, – у Мобіка від цієї думки аж сьози на очах виступили.
Тим часом хлопчик з мамою вже збиралися йти. Мабуть, вони так і не знайшли тут потрібного телефончика. Але що це? Хлопчик запримітив маленького Мобіка, який відчайдушно барабанив кулачками у скло.
– Матусю, купи мені, будь ласка, отого маленького телефончика, – попросив хлопчик.
– А чому саме цього, синочку?
– Дуже вже він мені сподобався.
– Давай спершу хоч подивимось на нього, – і мама попросила показати телефончик.
– Стривайте, але ж він не з нашого відділу, та й, взагалі, не з нашого магазину. Цю модель ми вчора саме розпродали, – здивувався продавець. – Дуже вже вона подобається людям. Звідки ж ти тут узявся?
– Я... я... я випадково сюди забрів, – тремтячим голосом промовив зляканий Мобік.
– Ну коли так, то можеш іти з цим хлопчиком. Я тебе не затримуватиму.
Як же зрадів Мобік!
– Дякую Вам, – вигукнув він.
– Дякуємо, – в слід за ним сказали хлопчик з матір’ю.
Новий друг поклав Мобіка у кишеню свого рюкзачка і вони попрямували до виходу.
8. Хлопчик Івась.
По дорозі додому Мобік ближче познайомився з хлопчиком. Він дізнався, що того звуть Івась. Телефончик розповів йому свою історію.
– Не хвилюйся, – заспокоїв Мобіка Івась, – я допоможу тобі, бо пам’ятаю, де знаходиться ця крамничка.
– Буду тобі дуже вдячний, – відповів Мобік.
Прийшовши додому, хлопчик повинен був ще зробити уроки, а вже потім піти гуляти та забігти у крамничку старожитностей. Тому як не хотілось Мобіку чим швидше потрапити до дідуся, він був змушений почекати. І вирішив телефончик подрімати.
Івась за цей час виконав домашнє завдання з української літератури та географії. Потім він написав твір про те, ким він хоче стати, коли виросте. Дійшла черга до математики. Тут робота і зупинилась. Як не старався Івась розв’язати приклади, але нічого не вдавалось. Він і множив, і ділив, і у стовпчик, і у лінійочку, проте відповідь ніяк не зійдеться з правильною. Тут уже й Мобік прокинувся.
– Мобіку, друже, ніяк не дається мені та математика, що ж робити?
– Давай, сьогодні я тобі допоможу.
– А ти що вмієш? Ти також математику вивчав?
– Ще й як умію. Я тобі будь-які числа помножу чи поділю, що хочеш зроблю.
– От чудово!
– Та це лише сьогодні. Все це ти повинен навчитися робити самостійно, не завжди ж я буду поруч. Згода?
– Домовились.
Мобік за одну хвилинку справився з завданням, а вже через якусь хвильку часу Івась, відпросившись у матері, прямував до знайомої крамнички. З кишеньки Івасевого рюкзачка весело наспівуючи улюблену пісеньку виглядав Мобік.
– Он, он вона! – загукав Мобік, здалеку впізнавши рідну маленьку крамничку. – Івасю, а давай я тебе сфотографую та запишу твій голос і адресу на згадку. Може, колись побачимося ще.
– Давай. А ти не згубиш моє фото?
– Та нізащо. Я запишу фото і назву його „ДРУГ ІВАСЬ”.
– Добре, Мобіку, і я тебе не забуду, приходитиму до тебе у крамницю.
– Спасибі тобі, Івасю. Постав мене он туди, біля віконця, а далі я сам побіжу до дідуся,– попросив Мобік, коли хлопчик увійшов у крамницю.
Івась так і зробив.
– Ну, бувай, Мобіку. Щасти тобі!
– До побачення! Не забувай мене.
9. Знову з дідусем.
Дідусь собі дрімав на тій самій полиці та на тому самому місці, що й раніше. Це, мабуть, він вперше заснув від часу, коли пропав Мобік. Старенький дуже переживав за свого внука. Проте відчував, що з Мобіком усе гаразд, що вони ще зустрінуться. Малий просто бешкетує,– вирішив він, і заспокоївся. Йому снилася простора квартира та чудовий гарнітур з широкою полицею, на якій він стояв, неначе король. Час від часу, коли до господарів хтось телефонував, він неспішно та голосно дзвенів, кличучи їх. Аж тут почувся якийсь шум. І бачить у сні дідусь, що господар несе новеньку маленьку блискучу Мобілочку і кладе поруч на полицю.
– Я сумувала за тобою, – сказала красуня.
– Хто Ви? – чемно запитав дідусь.
– Я сумував! Я сумував! Дідусю, як же я сумував за тобою! Я більше ніколи не втікатиму від тебе!
Дідусь враз прокинувся:
– А де ж прекрасна Мобілочка та простора кімната? Невже це сон?
– Ні, дідусю, це не сон, я повернувся! – радісно кричав Мобік, не розуміючи, чому дідусь так знітився.
– Мобік?! Невже? Куди це ти, бешкетнику, подівся? Я уже й не знав що думати. Не шкодуєш старого зовсім. От був би у тебе шнурочок, як у мене, нікуди б ти не дівся, – бурмотів дідусь-Телефон.
– Не треба сердитись, дідусю. Зі мною такі пригоди трапились. Я тобі зараз усе розповім.
І, зручно вмостившись біля дідуся, Мобік розповів про Івася, про дівчинку Маринку, про бешкетників у парку, про рибину, яка проковтнула його, про свою роботу у рибалки, про те, як він потрапив у великий супермаркет та зустрів інших телефончиків. А дідусь слухав, усміхався та похитував головою. І не було відомо, чи він вірив Мобіку, чи думав, що все це вигадка.
