Галина Левицька
У Далекій Країні жила дівчина. Ніби така, як усі... Працювала зрання до ночі у своїй господі, старалася, щоб усе було до ладу. Доглядала хвору маму, огортаючи недужу турботою та ласкою. І не було в її очах смутку, а пісня бриніла і в серці, й на вустах. Дивувалися з неї люди, що жили в селі, та й розповідали іншим:
– Чудна... І краси не має, і на ногу кульгає, а співає та сміється. Й усіх вітає, ніби джерельце із-під землі б’ється!..
Одного разу оголосив Король тієї Країни велике свято, бо єдиний син його повернувся з далекої дороги. І кожен, хто прийде до палацу на те свято, може загадати одне бажання, яке обов’язково буде виконане, бо така воля Правителя краю.
Прийшла дівчина до мами за порадою:
– Чи йти мені до палацу, чи не йти? Адже йти туди далеко, а ти, мамусю, з ліжка не встаєш. Як же будеш цілий день без мене?
Усміхнулась матуся:
– Я знаю, що тобі, сонечко моє, треба йти... І нехай збудеться бажання твого серця!
***
Рано-раненько вирушила дівчина до палацу. За селом десь узялися злючі пси. Вона лише рукою махнула – геть! – і зграя розбіглася. Але натомість, як надокучливі пси, прибігли в голову думки: «І чого туди йти, ще й так далеко? Он удома мама сама буде цілий день... І натомишся так, що й завтра нічого не зможеш робити. Подивись на себе! Та ж до палацу тільки найкращі поприходять...»
Дівчина розгублено зупинилась, озирнулась... І враз забринів мамин голос: «І нехай збудеться бажання твого серця!» Вона поспішила дорогою, роздумуючи: яке ж то бажання її серця?
Щоб у неї завжди були сили працювати?
Щоб мама була здорова?
Щоб мати гарний стан і чудовий одяг?
Думки бігли, випереджаючи одна одну, але бажання серця серед них не було...
Дівчина присіла перепочити біля джерела, попила з долоньки солодкої водиці – й ураз згадала... Насправді вона ніколи того й не забувала. Це лише надокучливі думки хотіли збити її з пантелику!
То трапилося дуже давно. Вона тоді була ще маленькою дівчинкою. Мама відправила її до цього джерела, бо вода тут найчистіша й найсмачніша. Раптом неподалік від кринички зупинилася дорожня карета, звідти вийшов юнак і попросив напитися. Його очі були сповнені дивним світлом. Потім мала дізналася, що це Принц від’їжджав у далеку дорогу.
Дівчина радісно засміялася, бо враз зрозуміла бажання свого серця: «Лише на одну мить подивитися Принцові в очі...»
***
До палацу вона прийшла на диво швидко. Перед нею привітно відчинили браму, і дівчина, трохи розгублена, але щаслива, опинилася на величезному майдані біля королівського палацу. Вона озиралася навколо, і її серце тішила врочиста радість людей, що прийшли на святкування.
–О! Правителю! Я така вдячна тобі, що ти оголосив це чудове свято! – тихесенько прошепотіла дівчина.
Юнки кликали її в танок, дівчата-ровесниці хизувалися щонаймоднішим убранням і дорогоцінними прикрасами, пригощали різноманітними ласощами та найсолодшими напоями. Всього доволі – тільки побажай! ...І люди на площі насолоджувалися здійсненням своїх бажань. Але дівчина не затрималася на там, а рушила до палацу.
Вона хвилювалася, чи пропустять її у тронну залу. На диво, двері палацу перед нею так само привітно відчинилися, як міська брама. Кілька хвилин стояла й навіть з місця не могла зрушити, бо радісне святкування тут було ще щільніше, ніж на площі перед палацом.
Дівчина повільно рушила до королівського престолу, поклонилась і тихенько присіла внизу височенних мармурових сходинок. Роздивлялася. Дивувалася. Раділа. І мріяла...
До тронної зали приходили люди. Вони були якісь не такі, як ті, що лишилися на площі. Принц часто сходив униз, щоб зустріти й привітати новоприбулих.
А дівчина сиділа та думала: “От Він буде проходити мимо й ненароком гляне на мене, і я побачу Його очі й моє бажання здійсниться...” Але Він не поглянув.
Врешті всіх запросили до святкового столу. Король і Принц також сіли за стіл. Дівчина, ніяковіючи, запитала в слуги, чи може вона прислуговувати людям за цим столом. І – о, диво! – їй дозволили.
Прислуговуючи за столом, дівчина враз зрозуміла, чим відрізняються всі ці люди, що прийшли до тронної зали, від тих, хто лишився на площі. Вони прийшли сюди не просто, щоб задовольнити якесь своє особисте бажання. Вони бажали поспілкуватися з Правителем і його сином. У цьому була велика радість і насолода. Та думки про Його погляд не покидали дівчину. Вона мріяла: «От я буду прислуговувати за святковим обідом, і випадково Він на мене погляне. Я побачу Його очі – й бажання моє здійсниться...». Але Він так і не поглянув на дівчину.
Заграла музика. Всі гості поставали парами й узялися до танцю. Дівчина стояла за колоною та знову мріяла: «От Він буде танцювати з найгарнішими дівчатами, і я побачу Його очі...». Музика любові й радості переповнювала залу. Це було незрівнянно! Але вона так і не зустрілася з Принцом очима...
Дівчина знову сіла збоку височенних мармурових сходинок. Стіни палацу були прозорі, тому було добре видно подвір’я та всіх, хто був на ньому. Король та Його Син із любов’ю дивилися на людей. Їм не було байдуже, які в них бажання і які думки, які вчинки і яке життя... Дівчина відчувала, що, навіть не зазирнувши в очі Принца, починає розуміти його серце. Їй було так затишно і добре дивитися на нього.
Але раптом вона зауважила, що день хилиться до вечора. "Треба йти додому! Вже час…" Дівчина встала, повернулася до престолу, щоб востаннє подивитися на Правителя та його сина. Маленька сльозинка покотилася по щоці...
Раптом до неї підійшов королівський слуга і спитав:
– Дівчино, Його Величність запитує, яке твоє бажання?
Вона зрозуміла, що це її остання можливість, тому, прогнавши всяке зніяковіння та страх, вигукнула:
– Я бажаю тільки на одну мить подивитися Принцові в очі!
Тоді королівський слуга взяв її за руку та допоміг зійти сходинками до престолу.
Дівчина побачила усміхнене й привітне обличчя Принца, Його очі, сяючі й чомусь такі рідні... Радість наповнила її серце. Вона відступила крок назад, вклонилася Королеві: «Дякую!» І враз знітилась, засоромилась, прудко збігла по сходах, ніби пташка, й майнула з палацу.
Бігла додому, співаючи й танцюючи, а в її серці розквітало щастя. Лише на півдорозі до рідного села вона зрозуміла, що біжить і танцює, бо більше не кульгає і нога не болить.
Здивована й щаслива, дівчина увійшла в село. На вулиці чомусь було багато людей. Вони давали дівчині дорогу, вітаючись і кланяючись... Вона ще більше здивувалась. І раптом помітила, що на ній чудесне вбрання дивовижної краси, навіть ліпше за те, яким хизувалися юнки й дівчата перед царським палацом...
Дівчина зайшла до свого подвір’я. О! Ще одне диво! Мама стояла на ґанку, здорова й усміхнена.
– Донечко, а в нас гості...
Нічого не розуміючи, дівчина зайшла до хати.
І побачила... Принца й королівського слугу.
Принц узяв її за руки, поглянув у вічі й мовив: "Бажанням твого серця було тільки на одну мить подивитись у мої очі, а бажання мого серця – щоб ця мить тривала вічно!"
