Iсторiя про Зайчика-забудька

Одного вечора Вітуся забула помолитися перед сном до Ангелика-хоронителя, але мама їй нагадала, і дівчинка помолилася. А потім пірнула під ковдру і попросила маму розповісти історію про зайчика.

— Жив собі на світі Зайчик-Забудько, — почала мама. — Його так називали, бо він завжди щось забував: то лапки помити, то ліжко застелити, то “дякую” сказати…

— То помолитися до Ангелика, – продовжила Вітуся.

— Так, коли мама йому забувала нагадувати, то Забудько забував помолитися…

— Виходить, мама в Забудька теж була Забудька, — засміялася Вітуся.

— Може, й так, а може, мама думала, що Забудько сам має про це пам’ятати. От він довго не молився, і однієї ночі йому наснився Ангелик. Він сидів на гойдалці і плакав. Забудько спитав, чому Ангелик плаче. “Бо ти до мене давно не молився. А ти б хіба не плакав, якби мама про тебе геть забула і не розмовляла з тобою?”. Забудько задумався. Так, це прикро, коли на тебе не звертають уваги, та ще й так довго. Щоправда, з ним такого не траплялося ніколи.

— А він ходив до школи чи в садочок, той За- будько? — спитала Вітуся.

— В садочок, — відповіла мама і провадила далі: — І тоді Ангелик сказав: “Я — твій хоронитель, найліпший друг, я захищаю тебе від усякого зла своїми крилами і освітлюю свічечкою твої дороги. Але якщо ти не розмовляєш зі мною, то мої крила слабнуть, а свічечка ледь жевріє”, – знову захлипав Ангелик. “І що тепер робити? – забідкався Забудько.

– Якщо я помолюся вранці, твої крила знову стануть сильними?”. “Не тільки вранці, а щодня. А щоб я зміцнів, ти маєш робити добрі вчинки”, – навчав Зайчика Ангелик.

— Нехай допомагає мамі і татові, то ж добрий вчинок, правда? – вигукнула Вітуся.

— Так, — мовила мама. — Він може, наприклад, підмести у кухні чи помити тарілку за собою, або поділитися з другом цукеркою.

— І ще треба поступатися місцем старшим у автобусі…– додала Вітуся, дивуючись про себе, як багато добрих вчинків можна зробити.

— Тож Забудько пообіцяв Ангелику робити якнайбільше гарних вчинків, і Ангелик нарешті посміхнувся…Він хоч і був охоронцем, але поки що дуже маленьким і потребував, щоб його втішили, — закінчила свою оповідь мама.

— А я завтра намалюю свого Ангелика, — згортаючись клубочком, промурмотіла Вітуся і за хвилю вже міцно спала.

І ніхто-ніхто не бачив, як над ліжком дівчинки розпростер свої білі крила малесенький ангелик і тихесенько заграв їй колискову на срібній флейті.

Написала Наталя Зубрицька

намалювала Мар'яна Фляк