Коли людство, освячене божою ласкою, тихо і мирно жило на землі, заздрісний і злий дух, мучився миром і злагодою між людьми. Витворив тьму-тьмущу нечисті, що пішли по світу і спідтиха-тиха розтлівали людські душі.
І розлилася гидь по світу, і людство тонуло в болоті нечестивих дій. Страждали і мучились чисті душі, невразимі до зла.
І тоді Бог послав одній благочестивій сім’ї двох діток-близняток, дівчаток: одна-утішниця, розрадниця стражденних, друга несла світло правди, будила совість і добро у заблукалих душах. Батьки знали про призначення доньок і були повні рішучості виховати їх у заданому дусі.
Сполохалася нечисть, почувши небезпеку, підстерегли, коли батько ніс на першу купіль своїм доням непочату воду, вкинули краплю отрути в те відерце, що було у лівій руці. Друге відерце не встигли огидити.
Скупала мати доньок, і отруєна вода дісталась Утішниці.
Росли дівчата, і помітила мати, що одна донька не така, яку провіщав їй Бог. Нещирість, омана, облуда, зрештою просто брехня бриніли в її словах, діях.
Коли настав час послати їх між люди, як призначено, мати пошила різний одяг дочкам, аби люди пізнавали, і не слухали Утішницю.
Пішли дівчата по світу, зустрічали їх за одягом, бо поширилась чутка швидко. Правдосвітлу зустрічали кругом шаною і увагою, і розкривалися очі заблукалим, і прокидалось добро в поснулих.
Та диявол не спав...
Нашептав Утішниці, що зробити.
Коли одної ночі сестри спали в лісовій сторожці, скинувши свої шати, нечиста сила розбудила Утішницю. Вона вкрала одяг Правдосвітлої, а їй лишила свій, і втекла.
Прокинулась, окрадена, і нічого не могла вдіяти іншого, одягла сестрин одяг.
Утішницю стрічали шаною, пани забрали її в палати, так сподобались її речі, одурений люд знов оповила пітьма неправди і зла...
Правдосвітлу гнали скрізь, думаючи, що це від неї зло, про що попереджала чутка... Обідрана, самотня, замучена, бреде вона світом і дотепер...
Тому ще й сьогодні люди не можуть пізнати Правду, бо звикли довіряти очам більше, ніж серцю…
