Золота підкова

Галина Мирослава

Казали мені дідо, а дідові – прадідо, а прадідові – прапрадідо, що як не кажи, а такого, як Іванейко, не забути, бо переведуться меди в Медениці та равлики в Павликах.

То ще за часів князя Ярослава Осмомисла, сина Володимирового, було. Чоловік той був на всі руки майстер. До чого тільки не візьметься, все йому вдається. Але ніяк ніде осісти не міг, мандрував та вандрував.

От їде якось той Іванейко божов доріженьков, їде-поїде, під ним коник виграє, душа щастям повниться, аж раптом коло самої Дністрової пристані перестріває його не купець, ані не швець, ані навіть не кравець, а сам Хаййомугрець.

– Добридень, чоловіче добрий, – каже, – чого так за сонцем поспішаєш?

– Добридень, – одказує Іванейко, а себе приказкою спокоїть: хто не вміє діла робить, той береться голову крутить. – Та справи маю. А ти ж куди?

Хаййомугрець лише плечима знизав:

– Хіба я знаю?

А то вже за полудне йшло, небо до суму бралося. Пожалів Іванейко неборака, подумав собі, чи ж я ликом шитий, і хіба може повітря, як вітру нема, дуба звалити, та й узяв лоботряса з собою.

Їхали довго, поки не перейняла їх глупа ніч. Мусили спинитись, бо й кінь зігнувся в три погибелі, більше не подужає, не можна. Іванейко з коника зіскочив, до справ узявся. Щонайперше вогнище розпалив, нашвидку намет розбив, гречаної каші наварив, коника попестив. А з Хаййомугреця яка користь, то приший кобилі хвіст, тільки й уміє в кулак трубити, проси – не проси – що глухому пісню співати.

Після трудів Іванейко й незчувся, як заснув. Хаййомугрець теж замірився лягати, та ба, не так-то легко без втоми на новому місці вснути. Спершу він марудив-марудив, потім вийшов з намета, затягнув люльку – і враз застиг як вкопаний: просто перед ним золота підкова лежить. Він до неї, а вона все далі й далі, в руки ніяк не дається.

Над ранок прокинувся Іванейко, глип – а супутника нема, як вітром здуло. З одного боку, то й добре, гора з плечей, а з другого, думка гризе, що там з ним, може біда яка стряслась, може помочі треба. Ходить, виглядає, сліди шукає. Приклав вухо до землі – ага, тепер ясно як на долоні. Треба брати вліво.

Іде, прислухається. Проїхав так трохи, аж і шум став чіткіший. Дивиться – диву дається: повзе Хаййомугрець на колінах, а перед ним золота підкова танці водить, тільки руку до неї потягни, вона й одскакує легенько, спантелику хлопця збиває. Прикинув Іванейко в думці, що то може бути і стало йому не по собі, бо то хіба нечистий такі штуки витинає. Став Іванейко Хаййомугреця кликати, а той іно прикував свій погляд до підкови і далі мовчки колінкує, нічого не чує, говори до гори. Що ж йому робити? Шпурнув камінчик – наче й не було нічого. А підкова все викручується, вже по шию Хаййомугреця в землю загнала, манить також Іванейка за собою. Зловив себе хлопець на думці, що як не зупиниться враз, пропаде, бо вже того Хаййомугреця і слід пропав. Піднявся тоді Іванейко, опанував себе, але хоч запанувати над собою запанував, з тої миті не давала вже золота підкова спокою ні вдень, ні вночі. Замислив таку ж своїми руками зробити.

Отож збудував він собі на краю села чи то Рудки, чи то Рудно кузню, щоб до руди поближче, обладнав її горном, ковальським міхом, коритом та діжками, в які наливав воду для гартування металу. А вже як ковальську справу осягнув, такі підкови став робити, що очі розбігаються. Почали до села з інших околиць люди приходити на тоту красу подивитися. Стало і село розростатись, слави набуваючи. Куди не глянь – око не натішиться: тут – бондар, там – кушнір, онде – гончар, а отамтечки – і гутник оселився. Бо краса красу творить. А золоті руки понад усяке золото цінніші.