Виноградинки

Анім казочку повім,

Хочу вас запитати,

Чи готові ви уявляти?

Якщо так, я вас вітаю

І чемненько зачинаю.

А сталось це тоді, коли на Клепарові рясно росли виноградники, точнісінько того дня, коли вірмени святили виноград, а потім, вийшовши зі свого храму на вулиці Вірменській з посвяченими ягодами, частували дорогих їм людей. Якраз тоді одна посвячена виноградинка відірвалась від свого грона і впала на бруківку. Котячись повз низку кам’яниць, виноградинка росла й росла, аж раптом так само несподівано розщепилась на менші, з капелюх заввишки, а ті почали розкочуватись хто куди і куди слід та не слід.

Три виноградинки виявились, як переказують, чарівними. А з інших – ні писку, ані зиску. Так-от, одна потрапила просто до миловара. Той миловар був таким чоловіком, про яких кажуть: не клади пальця в рот. Розумієте, він завжди любив встругнути якусь штуку або викинути коника. Його добре знали в місті та в передмісті, при чому не тільки як миловара, що робить біле, блакитне, зелене, ба навіть, чорне мило з білою піною, а як одного з творців модних на той час помади й пудри ( скажу вам по секрету: тоді чоловіки теж користувались помадою та пудрою). Отож, він зачинився в своїй робітні, нікому не дав на ведмежий крок до дверей підступитись, щоб бодай хто кривим оком не глянув, і чарував над виноградинкою. Наступного дня взяв ладну тацю, поклав на неї свої витвори: помаду, пудру й мило,– і поніс у подарунок одній ясновельможній панночці, до якої нерівно дихав. Паннуся хутенько до люстерка, бо ж помада м’якенька, приємна, щедро губи намастила, аж чує: відривається від землі ( ну й ну!), стояти не може. Велить покоївці карафу з водою принести. Водичкою зливає – а на лад не йде. Зібралась тоді до лазні, мило з собою прихопила. Ледве роздягнулась, лягла в ванну, а мило не тоне, по воді плаває, до рук не дається. З трудом вибралась з ванни, та що з того, коли цілий тиждень метр над землею ходила. З лазні боялась вийти, аби зненацька не злетіти зависоко, покерувати ж польотом не в силах. Довго це тривало чи ні, не відаю, знаю лише, що доти, доки на м’яке місце м’якої посадки не зробила, і сталось це завдяки пудрі, яка випадково взяла й розсипалась.

А друга виноградинка докотилась до аптекаря. Йому спало на думку її тутечки, в дворику, і посадити. Кліпнути не встиг, як вона виросла. Аптекар лозу зрізав, соку націдив, очі закапав – перед ним ходором догори ногами почало ходити. Чоловік гадав, що на той світ відправляється. Добре, що швиденько все само собою на місце стало.

За третьою ягодою сам винороб погнався. Хотів схопити – не вийшло, вона до рури скік – і поплила. Йому залишалось лише безутішно плакати. А виноградинка плила, плила, і до медовара доплила. Він у той час бджолиний мед з горілочкою переварював. І піймав він тую ягідку і кинув її в мед. Готовий напій налив у діжку, закопав у землю, щоб колись, як ріпку, витягти. Хотів було йти, а над діжкою, дивиться, чуб висить. Схопив за чуба – в руках гілка з дуба, натис на гілку – дістав перепілку, стиснув перепілку – отримав бджілку, та його як вкусила. . . І мертвий би з могили встав.

І пішло все шкереберть. Бо з того часу медовар меду не варив, винограду в руки не брав, аж поки не наснився йому сон віщий. І було видіння, щоб пивом займався. Тож заклав чоловік бровар і перейшов на пиво. Вдале воно було, хороше, прозоре. Як вітер дув з півночі, запах хмелю з його броварні чути було на всіх сімох львівських горбах. А як вітер дув на захід, у ніс кололо, аж хотілось носа заклеїти (від пивних дріжджів не в одного голова болить). Зате пиво виходило таке, що по всіх дорогах купці розвозили. Баварці – і ті!– купували, хоч до Баваріїї на волах їзди 6 тижнів. Пиво легко дорогу витримувало. А „цехові брати” з усіх ремісничих цехів тільки до цього пивовара на „братське пиво” і сходились. Сам смак!

І нині львівські пивовари добре на пиві знаються. А секрети давні з уст в уста передають, а на папері, коли вже дуже треба, лише особливим письмом –шифром записують, щоб чужі не сміли скористатись.