Шаповал

Взимку мерзнуть вуха не тільки в зайця. Іноді мерзнуть вони в людей, хоч і значно менше. Тому віддавна люди на холод натягають щось на голову: хто хустку, хто шалик, хто ковпак, а хто й вовняну шапку.

Колись, у незапам’ятну давнину, мандрували світами, виконуючи всілякі замовлення, шаповали – майстри з виготовлення вовняних шапок. Звичайно, на додачу до шапок вони робили і рукавички, і панчохи, бувало й сукно для свит. Ходили шаповали з чудернацьким інструментом, схожим здалеку на татарський спис. Деякі подорожні сахались, поки не впізнавали, з ким мають справу. А от у Львові, де громадяни були заможнішими від сільських, шаповали навіть повідкривали свої майстерні. Були й такі, що взимку займались шапками, а влітку – капелюхами.

Один такий шаповал-капелюшник, що жив на вулиці Краківській, де колись знаходилась Кушнірська брама, охрещений Наум, щоб мотати все на ум, змайстрував таку вовняну шапку в формі капелюха, що, якщо її насунути на лоба, в тебе щезне будь-який страх, а як хитро натягнути на півноса, щоб лише очі виднілись, то станеш таким дужим, що можеш сам хоч якого вовкулаку перемогти, а коли й вуха покрити, залишаючи чоло голим, почнеш порскати від сміху. Майстер виставив ту шапку на продаж. Зробив табличку з написом на вітрині своєї майстерні-крамнички: „Шапка з причудами”, а трохи нижче: „Спробуй на собі”. Гарна то була річ! Коштувала шапчина дорого, навіть досить, таку річ могли собі дозволити лише люди зі статками, маєтні та грошовиті. Майстрові залежало на тому, аби покупець шапки був людиною з клепкою в голові, який би зумів оцінити та як слід пошанувати такий виріб.

Люди є люди. Поголос про дивну шапку облетів усенький Львів. Один за одним почали заходити до крамнички вельможні та ясновельможні пани з паннами і , звичайно ж, шляхетні, з виду писанки, панночки. Бували там сповнені власної гідності поважані у Львові ремісники, шановане купецтво і пани військові, відзначені різноманітними знаками високого достоїнства, і, що гріха таїти, забігали сюди жебраки з шахраями та просто люди цікаві, яким кортіло на власні очі все побачити, щоб опісля було про що погомоніти. А тут така штука! Ну як не піти?!

Науму, насправді ж, о ґрунт важливо було, щоб його витвір придбав чоловік вартий шапки, щоб та шапка була засекерована від дурної голови та брудних рук. Мабуть тому, що шапкар занадто переймався тим, хто ту диворіч купить, як на зло, дісталась вона, хоч на глуз бери, жебракові.

А було так: у Львові, коли знаєте, крім ремісничих цехів і купецького, існували цехи жебраків та картярів. Жебраки, щоб зловити добрий куш, знались на пантомімі та циркових трюках. Були вони добрими жонглерами, майстерними акторами, уміли на гачок кого-будь спіймати. Кваліфікований жебрак потрафив зобразити будь-якого каліку, вдати з себе глухого, німого, сліпого, ще й похизуватись перед іншими жебраками своїми вміннями. Якось один багатий коштом обману жебрак, з’явившись у крамниці, справив на безхитрісного Наума приємне враження, і шапкар, не довго роздумуючи, з легкістю продав свою шапчину, до того ж спустив трохи ціну, бо був чоловіком побожним, тож побоявся перегнути палку. Він взагалі був дуже обережний, щоб, боронь Боже, не взяти гріха на душу, не поставити ціну більшу, ніж річ вартує. „ Треба ж мати совість”,- думав. А от чого найбільше боявся, те й сталось. Тільки з небес все видно,а як він чи хто інший міг наперед знати?! Та й хто поможе, адже свого розуму ніхто нікому не годен вставити. Мусив з тим миритися.

Жебрак же, той безбожник, дурисвіт, крутій, фігляр, якого кликали Гуль, що вмів вимантити усякими способами з добрих людей грошики, щойно вийшов з крамнички, подався напрямки до самого чорта. Де лихий живе я не знаю і не хочу знати, а от жебрак добре знав, то дійшов швидко, швидше, ніж у спеку свіже молоко квасним стає. І хоч чорт, вибрикуючи, обернувся в чоловіка, Гуль його одразу впізнав, як свій свого. При підході до чорта, перш, ніж поздоровкатись, нап’ялив шапку на лоба. Страх йому дійсно пропав, тому Гуль сміливо кивнув головою, вітаючись, і кинув: „ Чи вас тут Бог милує?” Чортові трохи роги не подовшали від несподіванки, та він зібрав себе та й питає: „ Будемо битися чи миритися?” „Та навіщо нам битися, як я всеодно переможу?”- нагло лізе на голову Гуль. „ А щоб не миритися”, - чорт на те і штовхнув жебрака, бо знав, що жебрак був чоловіком нарваним, задиркуватим, таким, що завше хоче стати у всьому поганому першим. Так як чорт розрахував, так і сталось - почали „друзяки” битися . Жебрак одразу на диби встав, шапку затягнув на півноса, очі вилупив як баньки, б’ється, чує – перемагає, уже й вигукує: „ Нуте, нуте! Що ж будемо робити?” Та чорт – не дурень, хвать за шапчину й на себе, покрив вуха, чоло залишив відкритим. І почав реготати. Стоїть над душею, заходиться. Гуль від того сміху все меншає, аж поки невидимим не став, тільки й бачили. Чорт шапочку хотів було сильніше потягнути, а роги ж то гострі, вона й розірвалась. Кинув її нечистий в болото, де свині брьохалися, та й пішов нечистою дорогою.

А ви тоту шапочку не шукайте, туди не слід ходити. Там – брудно і гризоти самі. Зрештою, до нинішнього часу і клоччя не залишилось. Не варто навіть пересвідчуватись: клоччя було так мало, що навіть мишка на цяцьки не взяла.