Сенько Кепко

Відколи у Львові оселився хірург-цирульник Сенько Кепко, Львів зажив направду іншим життям.

Цирульня, тепер кажуть перукарня, була одним з наймодніших закладів Львова. Причепуритись, навести красу спішив туди цілий Львів. Сенько, будучи ще й лікарем, умів пускати кров, ставити п’явки, зашивати рани. Як хто захворіє, біжить до Кепка за помічними ліками. Але, що найголовніше, йому вдавалось розрадити тих, хто потребував підтримки. Хоча найбільше любили Сенька за вміння жартувати. Його пісеньку:

„Одягну на кепу

Кепку кепкувату,

Покепкуєм файно,

Зробим собі свято”, – виспівували геть усі мешканці міста навперебій, ніхто не хотів пасти задніх. Молоді хлопці, яким і не дуже було що голити, ходили до Сенька гуртом голитися. То тут, то там можна було почути юнацькі голоси: „Гайда до Кепка голитись”. На запитання: „ Хто до Сенька? – одразу зголошувалось декілька легінів. За один жарт цирульника люди були ладні втратити цілий день, їм не стільки були потрібні стрижки, гоління, лікування, хоча й цього вони потребували, як вдалі дотепи Кепка. Ніхто ніколи не бачив цирульника пригніченим, заламаним чи знудженим. Його обминала не те, що туга, а навіть напівтуга. Жив легко, як Бог йому на душу поклав, віддавався своїй справі від А до Я, нею жив і жив у ній.

Цирульня Сенька, набувши повсюдної слави, стала улюбленим місцем зустрічей львівських крамарів та ремісників. Сюди приходили погомоніти, поточити баляндраси.

Та от заходився заходити до цирульні один непривабливий чоловік. Раніше його тут ніколи не бачили. Усіх вражав недобрий погляд цього пана. Цим поглядом він просто пас оточуючих. Людям було якось не по собі, відвертали очі вбік, а про себе думали: „Хай йому цур!” Як на гріх, став той чоловік до цирульні зачащати. Що не день – тут, у Сенька.

„Валандаються всякі без діла,- шепотів проміж себе люд. – І чого їх сюди несе? В печінках сидять, лише оскому набивають”.

Якось цирульник з відкритим серцем весело глянув на цього клієнта – і його трохи не перекосило, як хто сала під шкуру залив. Сенько різко відчув щось недобре. Наче в воду дивився, бо через пару днів, коли проходив біля Вежі токарів, що на північ від Арсеналу, побачив неприйнятне – за рогом будинку стояв той моторошний чоловік і ворожив щось на зорях, стягаючи на місто якесь лихо, мабуть накликував прокляття. Добре, що Сенько вирятував себе бігом. Не встиг би й оком моргнути, як його б лизнем злизало. „ Хай йому трясця, тому відьмакові! Треба щось робити”,- подумав. Даючи дьору, він навіть пару раз впав сторч головою, орючи при тому носом. На якийсь час було завмер, здавалось, став штивним, та згодом відійшов, відчувши у собі силу боронитися. Щоб не страшити людей, продовжував працювати, ще й намагаючись влучно жартувати, що йому, як завжди, добре вдавалось. Кепко розумів людей, бо любив, і любив, бо розумів. Мусово було застерегти, хоча б знайомих, але майстер ще нічого не знав певно. Став чекати.

Уночі того ж таки дня почув, як злегка задрижав будинок. Опираючись сну, підвівся, підійшов до вікна. Загалом було спокійно, та глибока незрима тривога на дні душі не давала повірити в цей спокій. Раптом він побачив величезного чорного павука в небі, який починав мережити над містом свою павутину. Видовище не з приємних, якщо не сказати більше. Сенько, не роздумуючи, вихопив свої ножиці і почав тяти мереживо, яке скручувалось страхітливим сувоєм з лівого боку .Павук працював швидко та справно. Ножиці не встигали. Кепко витягнув ніж. Кружала павутини полетіли вусібіч. Павук зробив спробу дістатись до цирульника. Вірогідно, дотягнувся би. Але якраз тоді, коли його ліва передня лапа підсунулась до майстра, збилась шиба, і скляні скалки повпивались у тіло мерзенного павука. Він втягнувся в себе, весь подряпаний і зранений. Втішений, що випала нагода перехопити дух, застановитись, Кепко набив кишені п’явками і тут же почав жбурляти їх у тварину. Чудовисько не давало собі ради.Воно навпомацки віднаходило п’явки і відкидало від себе гидуючи, поки нарешті не впало знесилене. Падаючи, павук обернувся в таргана з обличчям відьмака. Якби не випадковий перехожий, був би павук втік. Незнайомець наступив своїм важкезним черевиком на поганця і розчавив.

Місто продовжувало спати. Роздивлялось свої сни. Ніхто, звичайно, і не помітив, якою гарячою була битва за місто, не на життя, а на смерть. Ніхто й не оцінив високий рівень майстерності хірурга-цирульника, що досконало і „підголив,” і „підстриг”, і „долікував” жахнющого павука.